Напередодні Дня Перемоги Біляївка.City відвідали шкільний музей бойової слави. Експонатами цього музею є виняткові матеріали, документи та фотографії періоду Другої світової війни. І ми хочемо розповісти вам десять унікальних історій, які вони зберігають.
Створений музей у 1974 році. За весь час свого існування базувався у першій школі. Його зодчим, наповнювачем та хранителем можна по праву вважати Валентина Андрійовича Носова – вчителя першої школи. Сам він говорить, що збирав усі матеріали по крихтам.
Валентин Носов - зодчий музею
Останні роки музей практично не працює: в приміщенні триває ремонт. Але ми вмовили Валентина Андрійовича провести нам невеличку екскурсію. Адже він є чи не єдиним хранителем історій, які там зберігаються. Тепер їх хранителями може стати кожен з вас.
Отже, про що розповідають музейні експозиції: частина перша.
В Біляївці існувала церковно-парафіяльна школа
Знайомство розпочали з історії першої школи. Але не середньої, а церковно-парафіяльної. Відвідували її сільські діти. Доказом є ось таке свідоцтво, датоване червнем 24 дня 1906 року.
На ньому можна прочитати, що дехто Довженко Стефан Гаврилович, син селянина Херсонської губернії, Одеського уїзда, села Біляївка, який народився 11 грудня 1892 року, успішно закінчив курс навчання у Біляївській Успенській однокласній церковно-парафіяльній школі. І така освіта дає йому пільги третього розряду під час відбування військової повинності. Тобто до людини писемної, з освітою, нехай і лише одного класу, було інше ставлення навіть в армії. Також з підпису можна судити, що керівником школи був священик.
Хто вони - перші учні та вчителі парафіяльної школи
На фото – перші учні Біляївської Успенської церковно-парафіяльної школи разом зі своїми вчителями.
Фото унікальне, оскільки невідомо, чи зберігся десь оригінал або інша його копія. Бачимо, що в школі навчалося в той час близько тридцяти дітей, у всіх була форма. У хлопчиків - кашкети та гімнастерка, у дівчаток - сарафан та блузка. Пані у капелюшках, чоловіки з вусами – то, мабуть, вчителі.
Довоєнний драмгурток з акторами підпільниками
А це вже учні Біляївської середньої школи, яка відкрилася у 1935 році. Фото зроблено за місяць до початку війни: 20 травня 1941 рік. На ньому – члени драмгуртка, який діяв на базі Біляївського будинку культури імені Постишева. Відвідували його переважно учні 9-10 класів. Актори-аматори зробили фото на згадку після того, як зіграли п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля».
Мине небагато часу, і більшість з цих учнів-аматорів стануть членами Біляївської підпільної організації. З допомогою детекторних радіоприймачів вони слухатимуть повідомлення від інформбюро, переписуватимуть їх у підвалах від руки і розповсюджуватимуть серед жителів окупованої Біляївки.
Ще один вражаючий факт - серед зображених на фото є зрадник. Це жінка у нижньому ряду, третя ліворуч. Вона закохалась у коменданта, стала його дружиною, а згодом видала своїх побратимів.
Вражаюча статистика
В цьому документі розписана точна кількість солдат з кожного села Біляївського району, які у 41-му пішли на фронт. Найбільше чоловіків пішло з Біляївки – 1022. Живими назад повернулися лише 598.
Фронтовий лист
Це не художній вимисел, а копія справжнього листа з фронту зі штампом Польової пошти СРСР. Писав його 22 травня 1944 року біляївець, командир артилерійського гаубичного полку Полубок Олексій Петрович. Він пройшов фронтовий шлях від Новоград-Волинського до Сталінграда. І від Сталінграду до Берліну. Лист адресований його дружині. "Нинок!", так звертається до неї командир.
До війни вона працювала піонервожатою у Біляївській першій школі, а під час окупації знаходилась разом з донькою у батьків у селі Василівка.
Це лист-надія. Адже автор навіть не знає, чи живі ті, кому він його адресує.
"Дорогая Нинок! Ты, наверное, прочла уже несколько моих писем, может, послала уже и мне несколько писем. Может, они уже где-то в пути, близко от меня, может, сегодня, завтра или послезавтра я уже тоже буду читать твое письмо. Как я жду его, Нинок! Что писать об этом... Разве тебе не знакомо чувство ожидания... Я знаю, я уверен, что ты ждала весточки от меня, что ты верила, что я жив и вернусь к вам! Ты дождалась, Нинок! Но что ожидает меня? Радость или горе и разочарование? … Я знаю, как ведет себя немец …
Как наша дочурка, Людочка. Ведь она большая уже? Хорошо щебечет? Ведь уже 4 года, как мы не виделись с вами. Увидаться. Взглянуть вам в глаза, прижать тебя с дочкой к груди и … Это мое счастье, и я к нему стремлюсь… Но… Вот, только плохо, Нинок, что бывает это проклятое но.
Разлука тянется четвертый год и при этом мы ничего не знаем друг о друге. Пиши мне все, Нинок!
У меня все в порядке. Здоровье прекрасное, весна и я начинаю толстеть. Пламенный привет маме и папе, сестрам, бабушке. Обнимаю и крепко целую тебя и дочурку. ( Да, Нина? Людочка такая же курносая, как и ты? Глаза у нее какие? Такие же большие, как у тебя? Хоть немного она похожа на своего отца?..."
Історія цієї сімейної пари має щасливий кінець. Олексій повернувся додому. Він досяг свого щастя і зміг притиснути доньку та дружину до грудей. Їм судилося прожити разом довге сімейне життя.
Фронтові фото війського кореспондента
Це не малюнки, як може здатися на перший погляд. А реальні фотокадри: саме в таких умовах проходили фронтові будні. Зроблені фото військовим кореспондентом Іваном Ракітою. Музею їх подарували козаки корпусу Плієва, коли приїжджали на святкування Дня визволення до Біляївки.
Це лише перша частина підбірки. Продовження огляду - вже незабаром.
