Герой цієї публікації - людина, яка 25 років провела за гратами. Нагадуємо, всі історії цієї рубрики - про реальних людей, які хочуть залишитися анонімними. Менше 10 відсотків з тих, хто звільнився - повертається до нормального життя, - вважає наш герой. Чому так стається?
Все починається з дитинства
- Родом я з маленького села. Родина - проста. Батьки колгоспники, нас у них було четверо пацанів. На дітей у них часу не було. Виховувала вулиця. Школа теж не балувала увагою. Мене швидко визнали непридатним до навчання та рекомендували батькам віддати до спецінтернату для дітей, які відстають у розвитку.
Все, що в мені є доброго - воно саме з цього інтернату. У нас там був вихователь, він потім прийняв постриг та пішов у монастир. У нас викладав музику. Сан Санич...Взяв мене співати у хор, їздив додому до мене, просив матір не губити мій талант. Бо спів я сильно. Але я рвався до сім'ї. Там алкоголь, цигарки почалися. Мене б хто взяв у руки, але пішло-поїхало. Уперше сів "по малолетству" за драку. Потім були дрібні правопорушення. А найбільший термін отримав за грабіж з тяжкими. Продали іноземцю злиток срібла, побачали, що у нього повні кармани грошей - захотілося більше. Біс попутав. Дали по голові, нас упіймали. Сів у 1987 при Совєтах, а вийшов вже у Незалежній Україні.
Все починається з дитинства
Найстрашніше там - це, коли люди звіріють
Важливо, чи чекає тебе хтось на волі. Мене під час моїх злетів та падінь підтримував старший брат. Дивно, але з однієї сім'ї вийшли різні люди. У брата правильна доріжка у житті. Він служив військовим. Постійно наставляв мене. Але зазвичай на свободі - ніхто не чекає. Тому летять колишні ув'язнені, як метелики на світло, назад до в'язниці. Інколи навіть спеціально йдуть на порушення, щоб скоріше назад.
На жаль, у нашому суспільстві в'язниця романтизується. Шансон, фільми типу "Бригада", "бандитський Петербург". А яка вона, насправді тюремна романтика? Це гонитва на виживання. Там дисципліна та покарання за неслух. Там ніхто з тобою не носиться.
При Совєтах в'язнів відправляли на найтяжчі роботи. Це була безкоштовна рабсила. Я сам працював на шахтах, заробив туберкульоз легенів та інвалідність другої групи.
Герой публікації - багато років провів, працюючи на шахтах
Люди там різні, як і всюди. Але праведників - мало. Звісно, трапляються ті, хто випадково потрапив у жернова судової системи. Але це - рідкість. Переважно потрапляють за заслуги. Багато підлих, підступних, трусливих.
Найстрашніше, коли людина звіріє. У нас це трапилося на початку 90-их. І до цього зона була місцем наживи. Там такі гроші ходили! Наприкінці 80-их я в карти виграв там 98 000 радянських рублів. Думав про себе - мільйонер! Але з великими грошима там - як на вистрі ножа. Весь час засинаєш і думаєш, чи прокинешся, чи переріжуть горло.
З в'язниці всі годувалися: прокурори, судді, працівники в'язниці. Навіть кухарі. Крали їжу, а нас годували непотрібом. Вижили тільки ті, хто годувався з в'язниці. У той час пішов спалах хвороб, бо медикаментів не було.
У в'язницях піднімалися бунти, але жодного сенсу це не мало. Зате ми були вдячним електоратом. Під час виборів, хто до нас тільки не приїздив: концерти привозили у підтримку Кучми та Януковича. За них цілими колоніями голосували. Круг виступав, Ані Лорак.
А ще у в'язниці я почав читати. На мені хрест поставили у школі. А тут пішло. Перечитав усі книги з історії України, Дюму, Сінкевича, Жорж Санд.
У в'язниці немає романтики
Зав'язав майже десять років тому
У 2008 році я вийшов на свободу. Це була інша держава. У мене не було документів, я ледве пересувався на милицях, тіло гнило, дихати не міг, душив кашель. Звернувся до лікарні на Слобідці, звідти викинули на вулицю з відкритою формою туберкульозу.
Раніше я звернув увагу на оголошення про допомогу особам, які звільнилися з місць позбавлення волі. Знайшов телефон, звернувся туди (це був один з благодійних фондів). Мені купили квиток у Києв. Там я пройшов курс лікування, представники організації допомогли зробити документи та оформити інвалідність. Вони витащили з того світу.
До речі, той лікар, який мене вигнав, втратив місце роботи. До мене у лікарню приходили журналісти, правозахисники. Публічність надала розголос історії. Сьогодні вже я намагаюся допомагати іншим.
Вчуся жити за новими правилами - не пиячу, не палю, не краду. Знаходяться люди, які підтримують та не дають впасти.
У мене є онуки. Є близька людина. Завдяки цьому перевалило за 60. Більшість моїх друзів не дожили навіть до 40-50 років. Вдячний Господу, що втримав мене на цьому світі та дав змогу змінитися.
У кожного є шанс змінитися
Якби був шанс щось змінити
Змінив би все. Нікому такої долі не бажаю. Навіть ворогам. Важливо вчасно сказати ні: встати з ігрового столу, відвести руку, яка наливає рюмку водки, відвернутися від удару кулака, не дати здачі, не ставати на доріжку, яка обіцяє швидкі та легкі гроші.
Учився б, отримав професію. З професією ніколи не пропадеш. Вмієш роботи щось руками - кусок хліба будеш мати. Важливо, якщо помилився, знайти в собі сили та стати на вірну доріжку знову. Не витрачати життя на дрібниці. Навіть найменший вчинок може змінити життя назавжди.
А ще важливо ніколи не опускати руки. Шукайте підтримку, стукайте. Бог вас не залишить. Якщо вдалося піднятися - підтримуйте інших. Ніколи не знаєш, що може трапитися з тобою. Ваші добрі справи - ваш рятівний круг.
