Його візитна картка – капелюхи, які він носить 40 років поспіль. Василь Бондаренко - біляївський підприємець, який захоплюється будівництвом і прискіпливо ставиться до свого зовнішнього вигляду, зокрема, підбору одягу. Своє захоплення одягатися гарно і незвичайно він жартома називає: "щоб завжди був товарний вигляд". А до другого хобі ставиться по-філософськи. Чоловік має гарне почуття гумору і тому ніколи не засмучується, якщо хтось вважає, що він виглядає комічно. Бо вважає, що в першу чергу людина повинна подобатись сама собі, тоді її зможуть гідно оцінити й інші.
Сенс життя – постійно творити і йти до мети
Пан Василь був дев’ятою дитиною у сім’ї. Народився у 1949 році. Родина жила на Миколаївщині, у селі Кам’яний міст.
У 15 років хлопець поїхав до Одеси і вступив до училища на будівельну спеціальність. З 17-ти років вже працював за фахом. А у 19 - відправився до Воркути, призвали на строкову військову службу.
Після дворічної служби вирішив залишитися там ще на вісім років працювати зв’язківцем. Пояснює, що таким чином хотів назбирати гроші на машину. Але жити у Воркуті хлопцю з півдня України було не дуже легко. Низький атмосферний тиск, нестача кисню, полярна ніч, сильні холоди згубно впливали на здоров’я. І у 30 років Василь приїхав до Біляївки – на машині.
- Тут жили мої сестри, які вийшли заміж за місцевих хлопців. Батьки теж переїхали до Біляївки. Ну, вже 44 роки поспіль і я біляївець, - говорить пан Василь.
Багато років пропрацював чоловік у сфері зв’язку. Після розвалу Союзу та проголошення незалежності України, одразу, як тільки це дозволили, відкрив приватне підприємство. Воно працює протягом 30-ти років і досі.
- В мене є хобі – будувати. Далася в знаки перша спеціальність, - ділиться пан Василь. - За роки життя я побудував шість будинків. Жоден з них не пішов і не піде у продаж, вони всі переходять або дітям, або онукам, або ми використовуємо їх для роботи. Це - як залишити пам’ять після себе.
- Народжується будівля так. Мені приходить ідея, і я у своїй уяві вже бачу весь готовий дім, з яких сторін двері, вікна, вхід, де, які кімнати – все. І цю ідею на папері відтворює архітектор. Шукаю ділянку, а потім починаю будувати. Я ніколи не заглядаю у проєкт під час будівництва, він для фахівців, які виконують роботи, а в мене він завжди стоїть перед очима.
- Коли дім народився, цікавість до цього проєкту згасає, і я йду далі. Приходить нова ідея, і беруся за її реалізацію. Нехай на це йдуть роки, але процес триває. В цьому - все життя. Якщо у людини є задум, вона прагне його втілити, то є сенс жити і творити, - пояснює чоловік.
- Якщо цей ланцюжок обірвати, це означатиме, що ти даєш згоду Всевишньому поставити себе у чергу - на вихід, - жартома говорить пан Василь. - Для прикладу, виноградарі, садоводи, вони теж творять, виводять нові сорти, чекають з них зібрати врожай. Тобто в них є мета, вони хочуть дочекатися побачити результат свого творіння. І бог їм дає сили та здоров’я для цього.
Саме тому, за словами чоловіка, наразі, навіть під час війни він продовжує реалізовувати свій сьомий проєкт. Темпи не такі, як раніше. Хобі стало дуже дороге, бо ціни дуже злетіли. І енергії вже менше.
- Якось я бачив сон, і зрозумів посил, що запаси енергії, здоров’я зменшились, і обходитись треба тим, що є. А не бігти попереду планети всієї. Тож, вирішив, що завершу цей проєкт, а за новий братися, мабуть, не варто. Однак можна завжди щось придумати на заміну, - говорить пан Василь.
Увага до одягу та гарних образів – то спадкове
Прискіпливість до зовнішнього вигляду, увага до формування образів, стилю, зазначає пан Василь, в нього з дитинства та юності. Припускає, що це спадкове. Хтось з його роду точно цікавився цим також, і ця генетична пам’ять передалася йому.
- Я йшов до школи і попросив маму купити мені туфлі. Показав які. Вона відповіла, що туфлі коштують три рублі, а ті, що хочу я, – дванадцять. Але мені хотілося мати саме останні, бо вони красиві. Батьки любили мене і балували, хоч жили ми дуже скромно. Мені не було важливо, що їсти. Що мама готувала, те і їли, цукровий буряк з водою чи якусь кашу. Це на мене ніяк не впливало. А от щодо одягу завжди хотілося мати щось гарне.
Коли сільський хлопець приїхав у 15 років до Одеси на навчання, одразу почав звертати увагу, як виглядають у місті чоловіки, особливо пенсійного віку, вони були теж гарно одягнені.
У 17 років із зарплатні він придбав собі модну на той час сорочку з жабо. А от метелика знайти було важко. Тож, пов’язував бантом на цю сорочку тасьму на шию, і виходив метелик.
- Звідки воно в мене бралося, не знаю. Просто хотілося так одягатися. І краватку носив тоді. Я розумів, що в Одесі було більше можливостей дістати гарний одяг. Люди тут краще жили, ніж ті, хто знаходились в селах на околиці Миколаївщини, - говорить пан Василь.
- Але справа була не в тому, наскільки коштовна річ, яка її ціна. А в кольорі, їх поєднанні і подачі. Якщо є в образі жовтий, то має бути зелений. Якщо синій, то з чорним, червоний – з блакитним. Компонування кольорів і дає результат. А дорого річ коштує чи дешево, то не суттєво.
За словами пана Василя, він не прибічник дорого одягу. Більшу його частину купує за оптовими цінами, тому можна обрати не одну, а, наприклад, десять сорочок різного кольору.
Щовечора пан Василь вже знає, що одягне вранці. Підбирає комплект.
- Звечора дивлюсь, що в мене є: сорочки, брюки, куртки, взуття, і починаю підбирати, компонувати речі, щоб знати вже наперед, що до чого личить. За роки назбиралося багато всього, тож є з чого обирати. Інколи, буває, побачу на вулиці чи на комусь гарне поєднання кольорів, і копіюю його собі у пам’яті, щоб відтворити.
Капелюх виконує дві важливі функції
Один з невід’ємних елементів усіх образів пана Василя – капелюх. Цей аксесуар, жартує він, допомогла принести у його стиль природа.
- У 25 років я почав лисіти. Не минула без наслідків Воркута. Якось в Одесі звернувся до одного професора. Питаю: волосся сиплеться, що робити? Лікар запевнив, що дієвого методу зупинити цей процес немає, бо це і спадковість. Порадив просто пишатися своєю лисиною. Але, зізнатися, у 25 років зробити це було важко, - з посмішкою згадує пан Василь.
- Друзі у Воркуті теж жартували, казали, купуй огірки по 7 рублів (а у нас на Півдні вони коштували тоді 7 копійок), роби сік і втирай у лисину. Як довго? Поки розуму не наберешся!
- Спочатку я носив картузи, схожі на грузинські. Але потім викинув їх і одягнув капелюх. Останні 40 років не знімаю.
Василь Бондаренко
Їх у чоловіка зараз близько 30 штук. Різного кольору, але за формою вони майже однакові, нагадують ковбойські. Це та модель, яка, на думку пана Василя, найкраще підходить до його форми обличчя.
Чоловік запевняє, що дискомфорту у капелюсі не відчуває, навпаки, вони чудово доповнюють його образи. Є капелюхи, які носить вдома, а є - для виходу.
Але насправді у свої 74 роки від наявності залисин пан Василь вже не комплексує. І, якщо необхідно, якщо того вимагає дрескод, може бути і без капелюха, наприклад, якщо він у класичному костюмі і з краваткою.
В першу чергу треба подобатись самому собі
Маючи власні уподобання в одязі та стилі, пан Василь ніколи не виокремлює інших людей за одягом. Бо вважає, що кожен одягає те, в чому йому комфортно, навіть якщо воно невпопад. Або носять те, що бог дав. Суть в тому, що люди можуть володіти багатьма іншими цінними якостями.
Одним з шанувальників стилю Василя є Степан Загризлий, який часто з ним фотографується
Раніше, згадує він, здивованих поглядів ловив на собі більше. Тепер люди переважно звикли.
- Коли бачать мене, можливо, вже думають: а, свій. Родина, друзі теж давно звикли до мого стилю, і щодня компліменти вже не роблять, а говорять: ти крутий завжди.
- Плутали мене з іноземцем. Якось приїхав на будівництво, а там чоловік питає жінку, дивлячись на мне: що цей італієць тут робить? Чому я був схожий саме на італійця, для мене й досі загадка, - ділиться пан Василь.
- Було й таке, що люди говорили, що я одягаюсь, як клоун. Відчуваю, що це зі злоби казали. Але мене це не ображає, навпаки, значить, їх торкнуло. Тобто виходить, що результат є. Значить, змушую людей помічати щось незвичне. Як кажуть, життя різне, і люди різні.
- Я в першу чергу маю подобатись сам собі. І не звертаю увагу на тих, хто вважає мій одяг недоречним. Кожен має право на власну думку. Разом з тим знаю, що багато людей схвально ставляться до мого стилю.
Тому хвилювання: а що люди скажуть, це не мій варіант. Мій зовнішній вигляд дає мені комфорт всередині. Я так почуваю себе добре і впевнено. Знаєте, це - як бути в своїй тарілці. І ці відчуття комфорту, спокою, настрою я намагаюсь передати оточуючим. Щоб вони хоч на мить відчули свято життя.
