86-річна Тамара Семененко з Розселенця зараз живе одна. Ми завітали до неї неочікувано, бо зв’язатися з нею неможливо: у жінки немає телефону. Самотня старість під час війни, яка вона? Жінка вважає, що тягар материнського прокляття, нелюбові, для неї гірше, ніж війна.
Маленький будиночок з побитим вікном
86-річна Тамара Павлівна проживає у невеличкому будиночку на в’їзді до села Розселенець, Великодальницької ОТГ. Подвір’я заросло травою, що навіть стежки не видно. Хатина давно не білена, стіни потріскані, а у вікні немає частини шибки.
У дворі маленький чорний собака почав на нас гавкати, та вже за хвилину дружньо махав хвостом. Вхідні двері були, як і хвіртка, відчинені навстіж. Біля них стояли ходунки. Десь з глибини будинку чути: “Заходьте-заходьте, я завжди вдома”.
- Було в мене тут дев’ять подружок, та всі вони мене покинули, не взяли з собою, - відразу каже жінка, - родом я з Ананьїва, народилася там ще у 1937 року. Коли була малою, переїхали на хутор Бугайовка, де жив мій дід. Там було всього тринадцять хат. Ми там дев’ять років прожили, звідти нас виселила совєтська влада.
Родині порекомендували переїхати до маленького села Розселенець тоді ще Біляївського району.
Тут вони й облаштували життя.
Маленький будиночок з побитим вікном
Образа на матір
Жінці 86 років, а вона все ще тримає в своєму серці образу на матір. Жінка зловживала алкоголем, була слабка до чоловічої уваги, а от дітей своїх - не любила. Усі свої біди наша героїня пов'язує з цим. Навіть хотіла позбавитися від дітей - втопити їх у колодязі.
- За все життя я ні від кого стільки не натерпілась, як від матері, - згадує жінка, - коли були маленькі, мене тільки два виповнилося, вона привела нас з дітьми до колодязя та кинула мене туди, а брат встиг вирватися та втекти. Мене врятували люди, які витягнули надвечір. Матір насварили, але ніхто нас у неї не забрав.
Від удару вона сильно вдарилася головою, з того часу погано чує. А ще сильно застудилася і все життя страждає від хвороб горла та хронічної ангіни. Жінка припускає, що й дітки в неї народжувалися хворі саме через таку травму дитинства. А ще життя не склалося, бо не отримала освіти. Вчилася добре, але мати не підтримала її прагнення до навчання. Висміяла. А потім вже й можливості не було навчатися.
- Все життя в мене так і пішло. Не любила мене мати. Як я жила з нею, то всі зароблені мною гроші вона забирала, як плату за проживання, - каже пані Тамара. - Вона дуже заздрісна була. Як побачила, який ми будинок великий збудували, то колись сказала, що ніхто в ньому не житиме. Так і вийшло.
Тамара Семененко з Розселенця
На жаль, коли Тамара Павлівна була дитиною, молодою жінкою - про допомогу психологів ніхто не говорив. Це зараз лише до нас приходить із західного світу увага до ментального здоров'я, існують навіть цілі групи підтримки дітей, які виховані в родинах із залежностями. Вона ж змушена була проживати цей сценарій знову, вже у дорослому житті.
Все життя віддала дітям
Тамара Павлівна вийшла заміж у 17 років. З чоловіком Петром нажили первістка — Олександра.
Дитина народилася з інвалідністю, тож мати змушені була опікувалася хлопчиком.
Через кілька років народилися ще двоє діток — Микола та Галя, теж з інвалідністю. На жаль, цим двом діткам випало коротке життя — вони не прожили й року. Тяжко горювала мати, а потім на світ з’явився ще один син — Володимир.
- Моїх діток всі люди хвалили. Вони в мене красиві були, добрі, слухняні, - каже жінка. - Діти ходили до дитсадка в Розселенці. Як підросли, то старшого, Шуріка, я возила в школу-інтернат для дітей з інвалідністю, а молодший Вова ходив тут до школи, а вже в старші класи пішов в нашу основну школу в Мирне.
Чоловік Тамари Павлівни майже з самого початку подружнього життя почав зловживати
алкоголем, через що його неодноразово звільняли з роботи трактористом. Три рази сім’я була на межі розпаду, але жінка хотіла зберегти її заради дітей. Терпець урвався тоді, коли пияцтво стало основою життя Петра. Не змогла Тамара терпіти знущань та сварок, і вони розлучилися.
- Ми разом з чоловіком будували цей дім, тож після розлучення я сплатила йому його частку. А він потім, як нап’ється, приходив і казав, що я мало грошей йому дала, - бідкається Тамара Павлівна. - Шуріку було 10 років, як ми розійшлися, а Вові лише 4. Сама з ними справлялася. Потім чоловік ще приходив миритись, та я йому завжди показувала на відкриті двері. Натерпілись ми від нього.
Багато працювала, аби зростити дітей. Не цуралася ніякої роботи, та найчастіше працювала в полі. Вдома тримала гусей, качок, курей, кіз і, навіть, бджіл. Мала свій город, на якому саджала багато овочів. Більшість з того продавала на маленькому ринку біля траси, щонеділі возила товар продавати в місто. На зароблені кошти вдягала і взувала дітей, купляла дрова на зиму.
- Шурік був хворий і не міг ніде працювати, та він був золота дитини. Він ніколи не чекав, щоб просила його про допомогу, завжди приходив і допомагав мені, - розповідає жінка, - А Вова, як в армію пішов, то я йому будинок стала будувати. Тоді не так дорого було, як зараз.
Сини померли і залишилась одна
Життя жінки пройшло в роботі і турботі про дітей. От тільки син Володимир пішов з життя молодим — в 30 років. Жінка зітхає - до алкоголю його рано мати моя привчила. Він й вкоротив йому віку. Хоча це єдиний її син, який народився здоровим. Старший помер у 45.
- Мені було 60, як Шуріка не стало. Я любила всіх своїх дітей, піклувалася про них. Робила все, що могла. Однак залишилася сама.
Життя її синів склалося так, наче повторили мамин сценарій. Менший син був одружений, але невдало, мав двох діток. Однак їхнє виховання лягло на плечі бабусі. Вона з малого виростила двох хлопчиків, як колись своїх синочків: в любові і турботі.
- Як виросли, то й роз’їхалися: один до матері в Дальник, інший в Мирне. Дуже рідко
приїжджають, - каже Тамара Павлівна. - Звикла я вже, що сама. Є в мене добрі люди тут на хуторі, які мені в усьому допомагають, що треба купляють.
Заходять до Тамари Павлівни сусіди, турбуються, що їй купити, чим допомогти. Адже два роки тому жінка отримала важкий перелом ноги, з того часу майже не ходить. По будинку може пройти, лише опираючись на стіни й одвірки.
- Не можу я зараз робити, як раніше. Вже не побілю плиту, як у молодості. Але зараз чекаю на пенсію, щоб купити цеглу і обкласти її, бо ж зима йде. За роботу людям заплатити треба буде, - дивиться на плиту і розповідає бабуся. - Хоча мені казали, що треба будувати нову...
Тамара Павлівна розповідає, що їй допомогли оформити і отримати фінансову допомогу для одиноких людей. Хто допоміг - не знає, каже, що може з сільради хтось приходив. За ці кошти вона вже купила половину дров на зиму. Іншу половину розраховує придбати з пенсії.
Зараз у жінки найбільша біда - приготувати до зиму пічку. Та - зовсім розвалилася. Ця пічка жінку хвилює більше, ніж війна. Не дочуває, тож все ще вірить, що війна десь далеко - на сході, сюди не прийде.
Здається, що вона фантазує, коли каже, що готує собі різні страви: борщ, картоплю. Ми принесли їй морозиво, печиво, які вона роздивляється, наче бачить вперше.
- Мені всього вистачає. Дрова привезуть, плиту побілять. Все буде. Єдине жаль, що були в мене дев’ять подружок, та вже їх немає, а я сама залишилась.
Прощається бабуся з нами, просить приїздити ще. В очах — сльози.
Раптом серед наших читачів є хтось, хто може допомогти жінці із заміною вікна, або відремонтувати пічку - дайте нам знати, ми поділимося з вами координатами жінки.
