Юлія Рукавицина – 38-річна бахмутчанка, мама двох синів, вчителька англійської та директорка Бахмутської загальноосвітньої школи №7. У квітні 2022-го року евакуювалась з сім’єю до Одеси. Її квартиру та школу ворог зруйнував вщент. Вона продовжує працювати в режимі онлайн та кожного вечора подумки повертається додому. Своєю історією поділилася з Біляївка.City.
Війна Юлію наздогнала вже вдруге. Ще в 2014 році проросійські бойовики терористичного угруповання “днр” намагались взяти місто під контроль. Декілька місяців Бахмут (з 1571 року, з 1924 до 2016 - воно називалося Артемівськ - прим.ред.) знаходився під окупацією. 4-го липня 2014 року відбувся перший бій за звільнення міста.
- Я так запам’ятала цю дату, - розповідає Юлія Рукавицина, - якраз напередодні мого Дня народження. Я стою на кухні, печу торт, дивлюсь у вікно і плачу. І тут мені дзвонить подруга і каже, що прочитала десь на Фейсбуці, що завтра наші звільнять місто. Наступного дня російські окупанти залишили Бахмут, а 6-го липня офіційно повідомили про звільнення. Так хочеться, щоб зараз хтось так набрав і сказав, що завтра все закінчиться.
Приліт у завод як “остання крапля”
До повномасштабного вторгнення Юлія почала заздалегідь готуватись на роботі: складати план евакуації дітей, готувати алгоритм дій у разі артобстрілу, куди бігти, де ховатись. Втім, до останнього сподівалась, що цього разу їх омине.
24-го лютого вона не піддалась паніці: збиралась на роботу, збирала дітей до школи і в дитсадок. За 8 років війни вже звикла, що десь щось бахкає, і майже не звертала на це уваги. Але відтоді з кожним днем напруга росла, а обстріли частішали, ігнорувати їх було неможливо.
- Я пам’ятаю свої слова, що я нікуди не поїду і буду тут до останнього, - розповідає Юлія, - хто ж знав, що моє “останнє” станеться вже в квітні. Напередодні, 26-го березня, я проводила онлайн-урок у своїй квартирі, чоловік з дворічною дитиною були на балконі. Ми мешкали на околиці міста, поруч із заводом, де колись виробляли воду та соки. Раптово прилетіло саме туди. Це був настільки потужний вибух, що я просто відкинула ноут і впала на підлогу. Чоловік з сином налякані влетіли у квартиру. Добре, що наш дім трохи прикривають інші будівлі, і їх на балконі не зачепило. Але це стало тією “останньою краплею”. Чоловік сказав, що ми не можемо так ризикувати дітьми.
У той же день Юлія разом з родиною переїхала до батьків чоловіка в іншому районі Бахмута. На початку квітня звідти евакуювались до Одеси. Виїжджали вп'ятьох: Юлія з мамою, чоловіком та двома дітьми. Щойно вони приїхали, їх наздогнала трагічна звістка: під час обстрілу вокзалу у Краматорську загинула однокласниця Юлії разом зі своєю донькою, ученицею школи, де вона вчителювала.
Подумки ходжу по квартирі, якої вже немає
Юлія каже, що найважче було перші місяці в Одесі, коли вона знала, що там, у рідному місті, ще залишились її рідні, друзі, знайомі. Активні бої за Бахмут розпочались влітку, місто залишилось без світла, води, тепла. Проте, наприклад, батьки чоловіка наважились переїхати до Одеси лише в жовтні, а деякі учні Юлії виїжджали з батьками аж у грудні. Разом зі своїми колегами директорка домовлялась з евакуаційними групами від організації “Білий янгол”, аби їх врятували з-під обстрілів. Були й ті, кого насильно вивезли до росії, а є ті, хто й досі не вийшов на зв’язок.
Не менш боляче для жінки – постійно моніторити групи у Вайбер та Телеграм-канали і бачити, як місто нещадно стирають з лиця землі, впізнавати серед руїн свій будинок, свою школу, від яких залишились одні стіни.
Вид з квартири Юлії Рукавициної "До" і "Після" повномасштабного вторгнення
- Ми довгий час винаймали житло, - згадує Юлія, - і лише два роки тому придбали свою квартиру, вона була така омріяна. Під час останнього святкування Нового року перед повномасштабним вторгненням поїхали в Епіцентр, взяли штучну ялинку, якої в нас ніколи не було, накупили нових іграшок. У грудні ми наткнулись на фото нашого дому у соцмережах: там повністю вигоріла комора, де стояла наша ялинка. Вона чекала наступного свята. Пізніше, у березні, побачили, що в нашій квартирі немає стіни. Чоловік ще пожартував, що зробимо панорамні вікна і будемо дивитись на Горлівку.
Штучна ялинка, яку придбала Юлія з сім'єю на Новий рік 2022
Такі жарти рятують від важких думок, як знищується все, що було їхнім життям. Щодня Юлія подумки повертається в рідний дім, ходить по квартирі, згадує дорогі для неї речі: домовенка Кузю на вхідних дверях, якого подруга з Новомосковська подарувала, дитячі метрики на шухлядці коридору, які фіксували, як ростуть діти, вишитий хрестиком власний портрет, який так і залишився висіти на стіні, дитячі фотоальбоми.
Місто живе, поки люди тримаються разом
Серед 17 шкіл у Бахмуті не вціліла жодна. Проте зруйнувати будівлі – не значить зламати людей. Юлія разом з чоловіком, вчителем фізичної культури, мамою, вчителькою математики, та іншими колегами продовжують працювати в рідній школі, а учні – відвідувати заняття. Усі вони розкидані по світу, але щодня збираються онлайн в Google Meet.
Бахмутська ЗОШ №7 "До" і "Після" повномасштабного вторгнення
На першому місці під час занять завжди безпека. У вчителів є списки, де учні знаходяться: є діти, які виїхали за кордон, але більшість ВПО (найбільше дітей в Дніпрі, Запоріжжі, Кривому Розі – в містах, які ближче до рідного дому).
Коли починається урок, кожен вчитель відкриває карту повітряних тривог, нагадує учням, як діяти у разі небезпеки. Як тільки бачить, що в якійсь області починається тривога – повідомляє учнів, учні – батьків, якщо вони поруч, і вже відповідно реагують – тимчасово залишають конференцію та проходять в укриття. Після закінчення тривоги кожен відписує, чи в нього все добре. Хто пропустив якусь тему – може знайти матеріал в електронному щоденнику, там публікується домашнє завдання. Якщо щось незрозуміло – вчителі завжди на зв’язку.
Багато уваги у школі приділяють психологічній підтримці дітей, використовують різні техніки та вправи для психологічного розвантаження.
- Наприклад, під час уроку англійської у початковій школі, коли ми вивчаємо з учнями цифри, я можу запропонувати намалювати їм цифру носиком. Це завжди весело і розвантажує дітей. Або, щоб розслабитись, пропоную заплющити очі і назвати англійською декілька предметів, які знаходяться поруч. Іноді, вистачає й звичайного заземлення – вирівняти спину, відчути впевненість у ногах, а ще краще лягти на декілька хвилин і просто розслабитись, якщо є така можливість.
Власні діти Юлії також продовжують дистанційно навчатись у Бахмутських закладах: старший син у школі, молодший в дитсадку.
Денис та Максим - сини Юлії Рукавициної
Юлія переконана, для дітей дуже важливо у такій ситуації залишатись на зв’язку зі своїми рідними вчителями або вихователями, з однолітками, своїми друзями, разом переживати цей складний період. Як би їх батьківщину не намагались знищити, поки вони тримаються усі разом – їх місто продовжує жити.
В Одесі ми гості
Поки в Бахмут повернутися немає можливості, Юлія щиро вдячна Одесі за підтримку. Каже, що жодного разу не помилились, коли обрали саме це місто. На одному з гуманітарних центрів висить плакат “Ви не біженці, ви гості міста!” І приємно, що люди це дійсно відчувають.
Юлія Рукавицина
- Моя бабуся – єврейка за національністю, - розповідає Юлія, - ми звернулись в єврейський благодійний фонд “Хесед Шаарей Цiон”, там нас поставили на облік ВПО. Вони дуже підтримують нас фінансово, продуктами та речами. Частково покривали орендну плату за квартиру – ця програма діє всього рік, але цього цілком достатньо, щоб впевнено стати на ноги. Також організовують різне дозвілля: мій молодший син відвідує їх центр для розвитку “Мазаль Тов”, старший син вже вдруге поїхав у табір, а ми з чоловіком долучаємося до різноманітних майстер-класів у Єврейському общинному центрі “Мігдаль”.
Втім, Юлія впевнена, що допомагають тим, хто допомагає сам, бо добро завжди добром повертається. Попри те, що самі залишились без даху над головою – вони з чоловіком регулярно донатять та долучаються до різних благодійних ініціатив. Не сидять вдома і жаліються, а працюють.
Навіть 75-річна свекруха Юлії влаштувалась садівником у житловому комплексі, де вони винаймають квартиру. Бо переконані – зараз всі мають працювати заради Перемоги, а відбудовувати все будуть вже після війни!
Юлія з нетерпінням чекає на повернення в Бахмут. Вона підготувала спеціальний пакуночок, який мріє відкрити вже вдома – там рідне Артемівське вино, Артемівська сіль та подарунок від подруг – чашка, тарілка, шопер і монета “Фортеця Бахмут”.
