Цей текст - розповідь активної одеситки Ольги, яка у перші дні повномасштабного вторгення разом зі своїми чотирма дітьми виїхала за кордон, рятуючи їх життя від невідомості та обстрілів. Перша частина тексту написана російською мовою, друга - українською. Так героїня пояснила трансформацію своїх поглядів. "Ми лягали спати "23 февраля", а прокинулися "24 лютого". У цій статті - спогади про найважчі дні сучасної історії, та стару Європу. Бо родина зараз знаходиться саме там - у Франції.
Цей текст - також і про те, наскільки відкритою та підтримуючою виявилася Європа до українців, про інтеграцію та умови життя в Європі, а саме у Франції, для українських біженців.
Две недели до войны
Израиль прислал борт за своими гражданами. Уехали первые студенты. Уезжает Марокко, Тунис, в Одессе все спокойно, иностранцы - паникеры, какая война, да ладно, как можно напасть на чужую страну, тем более, что Крым и Донбас уже отжали, да зачем ему еще?
Неделя до войны, из студентов остались только китайцы и индусы, вот эти живут далеко, он от нечего делать домой не поедут.
Студенты убегали, оставили кошек, мы поехали и собрали кошек по всем квартирам, забрали к себе домой. Кошки, коты, котята, беременная кошка. Итого 22 красивые мохнатые морды. Дома еще своих трое. Пройдет пару недель, все уляжется, и поедут кошаки к своим студентам по квартирам.
24 февраля
Будильник, как обычно, в 5.40 зазвонил, подъем, куча дел, сперва кофеек и погнали. Под кофеек,
как водиться, открываю фейсбук, новости надо знать, тем более обстановка напряженная.
Не могу понять что в ленте, взрывы где-то? Что это они все выдумывают, нагнетают гады обстановку?!
7.00 звонок кумы из Киева. Бомбят Киев, расх@рачили Борисполь.
Да нет, это ерунда, да ты сама-то видела, да ну? что за блажь. Сотрудница, отвечает, живет рядом с Борисполем, все видит в окне.
Открываю Фейсбук, черт, таки - да!
Война
Так, ...дети в школу, пора будить, какая школа, ВОЙНА. Ладно, прогуляют денек.
Звоню мужу, уже рыдаю, слезы снова градом. Андрей, война! Собирайтесь, все в машину и ко мне в деревню "кукуево" 229 км от Одессы. Быстро! Никуда я не поеду, успокойся, до Одессы далеко, остаемся дома. Ты оставайся там, ты медик, у тебя разряд по стрельбе, тут есть, кому оборонять город, оставайся там, там ты нужнее.
08.00 утра звоню маме, мама спит. Мама, ВОЙНА! Мама: Это пи@@@ц!
09.00 - дети, подъем, у нас ВОЙНА.
А потом понеслось, новости, фейсбук, смс и звонки по всем городам. Так, кто в Харькове - ребят вы как? Запорожье - Светка, что у вас? Краматорск - Денис, вы как? Что это, Диня? Первомайск - папа, вы знаете? Смс со всех стран мира, самая первая еще в 6 утра из Австралии "Ольга, мы тут в шоке, держитесь!"
Мои клиенты, которые были в Одессе еще в 2009 году, в 2011 и т.д. Друзья из Германии, Великобритании, Франции, Турции и тд. Все в шоке, всем страшно. Иностранцы были готовы, а мы с другой планеты, или я с другой планеты? Это потом я узнаю, что авиакомпании накануне отменили свои рейсы, что кто понимал что-то, тот сразу сел в машину и вперед.
До 15.00 телефон разрядился дважды.
Смотрю в окно, рядом окружная трасса, я ее не вижу и не слышу, но если что, то заходить в город будут через нее, рядом Приднестровье. Голова трещит, да, таки война. Плачу. Выглядываю в окно, не гремит? Не летит? Пока не страшно, мы в деревне, что будут х@рачить, город или село в 10 км от города, кто знает?
Утро, надо выгулять собак, пойдем выйдем к окружной, посмотрим, что там. Идем, старшая дочь - мама, хорошо что дедушка и прадедушка не видит этого, да? Мы их весной одного за другим только похоронили. Прадедушка с полной грудью медалей, заслуженный ветеран до 98 лет дожил, хорошо что до этого не дожил.
Надо в магазин и машину заправить, да нет, сейчас это безумство, везде толпы. Выезжаем на окружную, а по ней колонна танков. Страшно. В магазине дурдом, все сметают с полок, да ладно, мы что, дикие? Не набираем, разберутся, будут поставки, товаров много, не надо паники.
Старшему сыну - сына, вы прямо на Приморском бульваре, там порт и море, давайте к нам, мы подальше, вместе не так страшно.
Вот так прошли первые пару дней, новости, смс, Интернет главное, чтобы работал и связь не отключили.
Муж в селе в тероборону, строят укрепления, из оружия - грабли и лопаты. Почему не дают оружие?
Я в сельсовет, чем помочь, собрать, спаковать, найти машину.
Знакомые ребята в военной части - ребята, что вам надо, что привезти? Патроны? Ок, патроны. Магаз оружия закрыт, но везде свои люди, можно и патроны. Люди гребут с полок в оружейном все подряд!
Мы дома, мы никуда не едем, будем укреплять и оборонять наш город. Бомбоубежище дома готово, матрацы, запас воды и т.д.
Одессу не трогают, а может не будут?
Неизвестность
5 марта ночь - а что я буду без работы делать? Чем кормить детей? Туризм в войну не работает, квартиры мыть? Какие? Студентов нет, все только и слышно уезжают. Так, стоп, а что я буду делать? После войны лет 5, если не 10, туризма не будет, как жить?
Звоню мужу, который в деревне так и сидит в теробороне. Нам надо уезжать, надо вывозить детей. Куда? Канада уже принимает вроде, но пока доки и туда сюда, в Европе посидим.
6 марта через все блокпосты сама на машине еду 500 км туда и назад в село забрать мужа, дома дом, кошки, собаки, нутрии, куры.
7 марта в 11:00 гоню к маме прощаться. Только мама и к старшему сыну в город. Сын остается в центре и принимает дырку от бизнеса, но все равно смотреть за всем надо. Муж остается защищать город и наш дом, в сельсовет заскочили, свои координаты военкому оставили.
7 марта в 18:00 приехали на вокзал до комендантского часа! Теперь задача сесть в поезд, если не сядем, то ночевать на вокзале, домой не попадем. Первый поезд мимо, не сели. Стоим полтора часа на пероне, замерзли как зюзьки, одеты тепло, потерпим, попрыгаем.
Второй поезд - дети, нам надо в него сесть, слушаем меня. Я держу Ваню и Саню, Соня держи Лису. Четверо детей у всех по рюкзаку и четыри чемодана на всех. Мы в поезде, ура!
Купе СВ и нас 8 человек и собака. На вопрос, куда мы едем - в Европу, наверное, в Австрию. Одесса-Львов, Львов-Краков и Краков-Вена. Едем в никуда, никто нас там не ждет, разберемся! Приходит смс от знакомого француза: как дела, вы где?
Говорю, что в поезде с детьми и едем в Австрию. Зачем вам Австрия, спрашивает, я вас заберу, давайте во Францию, я вам помогу. Смс от человека, которого я видела в жизни раз шесть по работе.
Во Францию?
Дети, поступило предложение ехать во Францию, возражения есть? Возражений нет, мама сказала Франция. Утром высадили под Львовом, везде волонтеры, садимся в автобус, места только стоячие. Ехать 2 часа, дети терпим, стоим спокойно и никому не мешаем. Доехали до того пункта, где по сведениям была меньшая очередь на границе. Три часа в очереди, плетемся пешком с чемоданами, холодно, ветер. УФ, прошли, дальше везут в распределительный пункт, спрашивают: вам куда. Волонтеры, помещение, раскладушки, еда, списки, кому-куда.
Дети лопают, им нормально, главное не разболеться. В помещение заходят люди, просто люди, которые просто сами приехали забрать беженцев, у них в руках таблички с городами, странами. Кто-то привез гуманитарку, а на обратном пути решил подхватить людей. Нам на Краков, из него в Будапешт, там нас заберут во Францию.
За нами были готовы и в Краков ехать, но я сказала, что мы приедем в Будапешт и вам будет ближе нас забирать. В Кракове забронировала через букинг номер в хостеле, ну норм, чистенько. Нас довезли прямо к нему и помогли поднять чемоданы на третий этаж. Утром на жд вокзал, везде люди прямо на полу, на карематах, вокруг куча волонтеров, все предлагают еду, просто местные пришли на вокзал со своими домашними бутербродами, чаем и хотят помочь. Взяли бесплатные билеты на поезд, но они без места и не понятно, что будет, как ехать, стоя, лежа, снова втискиваться в поезд? Пошла купила билеты на автобус, с местами.
Дети впервые увидели плачущую маму, а мама глотает валерьянку и вытирает льющиеся слезы. В Будапеште у нас было два дня на погулять, чудесный город, мелкие первый раз за границей, зоопарк, кораблик и место в хостеле в 8-местной комнате. Ну такое, не страшно. За нами приехали, мне дали ключи от машины которую купили прямо для нас там же, чтобы нам было, на чем ехать, на ней же я каталась первые полгода по Франции.
Первый день тысячу км, с тремя другими машинами, где за рулем были взрослые опытные мужики водители. Я на машине заграничной впервые, страшно. Но делать нечего, вперед. Мой товарищ француз отвез гуманитарку, а на обратном пути ему пришла мысль кого-то вывезти, вот нас и набралось 12 человек.
По дороге мы останавливались на ночь в Милане, в Венеции, по Венеции нас еще погуляли, нам подарили прогулку на катере.
Ехали мы три дня в маленький городок на 5 тысяч населения. Наш друг нашел семью, а остальных взял к себе в дом. Нам очень повезло, нам дали большой дом, в холодильнике и на полках было все забито едой, нас кормили наши хозяева еще один месяц, а потом мы нашли организацию, в которой уже можно было брать продукты. Нам помогли со всем: школы, документы, вещи, продукты, организационные вопросы, просто все. Нам дали все! Я всегда буду благодарна всем, кого мы встретили за этот год на нашем пути. Я очень благодарна стране, которая стала нам домом. А остальное зависело уже только от нас.
Уф! поставила українську клавіатуру, зараз бажання говорити на будь-якій доступній для мені мові, але тільки не на російській.
Школа
Можу сказати що українська шкільна програма йде вперед на роки три, у дітей є гарнючий люфт - вони рік вчать мову і зовсім нічого не втрачають у навчанні.
У Франції школа складається з кількох етапів.
"Ecole maternele" 3-6 років, у мене там нікого. Знаю що це як дитячий садок, але значно більш продвинутый, із виїздами на природу, в басейн, на спортивні міроприємства.
"Ecole primaire" 6-11 років, скажу так - діти не напружуються, у школі до 16.30, потім можуть піти на продльонку, де вони відпочивають та грають. В середу занять немає, можна піти в центр, де вони весь день розважаються, грають, мають спортивні заняття. Хочу сказати, що це найкращий вік для адаптації у іншій країні, мова вчиться на ура, друзів знаходиш легко.
"College"- 12-15 років, предметів достатньо, діти у школі до 17.00. Вік перехідний, вік несприйняття, нігелізму. Але треба просто прийняти переїзд як даність, і все буде гаразд. Із друзями важко - французи вони інші. Коли ти дорослий, ти просто сприймаєш це, коли тобі 12-13 років, ти не хочеш нікому давати поблажку, ти хочеш, щоб усі були такі, як ти. Тобі важко сприйняти те, що всі люди різні. У дівчат одна подружка, і та - з України.
В школі та в коледжі дали додаткові уроки французької мови, все налагоджено, іноземці тут звичайна справа, дають час на адаптацію, а потім, я думаю, будуть вже питати як із французів.
Що спільне - французи не бояться говорити компліменти. Якщо вони знаходять тебе гарним, вони дуже просто про це кажуть. Їм цікаво, вони бачать, що ми інші, і вони хочуть знайти спільну мову.
Тут все залежить від нас - підпусти їх до себе і інтегруйся в суспільство, це я прошу у своіх дітей.
Цікаво - французи, вони не переймаються вивченням іноземних мов. Якщо в Україні це тренд, це популярно и це up to date, но тут це ні про що. Діти іноземну мову починають вчити із коледжу. Ми як другу мову обрали іспанську, перший рік коледжу і другоі мови поки немає. Мої діти мали англійську, вона допомагає їм спілкуватися із вчителями, із дітьми - ні, вони її не знають.
Що діти 10-13 років говорять зараз, після року у Франції - ми тут вдома, нам тут гарно і ми задоволені.
Ліцей 15-18 років, період, коли ти маєш вирішити, що робити далі. Моя донька старша попала в ліцей з вивчення іноземних мов, зробили спеціальну групу з іноземців та українців. Дітям разом гарно, в такий період дуже важливо мати, із ким спілкуватися, бути не на самоті. Для моєї доньки французька це п'ята мова! За рік вона склала іспит на В1, до приїзду у Францію вона готувалася до вступу в університет у Німеччині, вчила німецьку мову. Про німецьку на деякий час прийшлося забути.
Перший час - час не сприйняття, хочу додому в Одесу, навіщо мені твоя Франція. За 6 місяців: мама, я хочу в університет у Ліоні, давай обирати факультет. Зараз подали документи на стипендію та на університетський кампус, до грудня вивчення французькоі до рівня В2, а потім наче універ. Ми тут перші у кого тимчасовий захист, таких умов ще Франція не надавала нікому, все розвивається в процесі. Дуже хочеться щоб діти пішли в універсистет та мали змогу вчитися.
Робота
Важке питання, над яким ще треба працювати. Я хочу боротися над тим, щоб отримати роботу згідно зі своєю кваліфікацією. Коли я приіхала, французькою, майже, не розмовляла, я мала невеличку базу - вивчала мову, поки була вагітна, впродовж 8 місяців після університету... 25 років потому...
Із першою роботою мені допомогли, за ручку відвели у ресторан, домовилися за мене, я отримала контракт на 5 місяців. Да, ресторан, да проста работа. Посуда, прибирання, помічник на кухні, сервіс все, що тільки можливо. Я взяла собі багато змін, запряглася по повній.
Що цікаво - прийняли як свою, всі дружелюбні, гарна команда. Всі працюють, всі мають час на паузу разом. Всі один одному допомагають, не перекладають обов'язки на інших. Що було важко для мене - нестабільний графік і коли мені давали мало годин. Тож, знайшла собі іншу роботу, після чого мені дали фіксований графік і достатньо годин, щоб я могла поєднувати обидві работи.
За законами Франції не можна працювати більше, ніж 35 годин. Якщо більше, то там надбавка вже йде 25 відсотків. Я якимось чином отримала контракт 35 годин в ресторані та 24 години в готелі. Работи було багато, але графік нормальний, ніхто не перенапружувався. В Україні я працювала із 22 років на повну, без відпустки. Тут так не робиться.
Друга робота - нічна рецепція у готелі. Директорка, прочитавши моє резюме, сказала, що вона розуміє, що це не те, на що я маю претендувати, але для початку запропонувала спробувати. А ще, щоб я потім не втекла, дала мені відразу безстроковий контракт, контракт, який всі завжди хочуть отримати, контракт, за яким можна брати вже кредит, контракт, за яким можна знімати квартиру.
Пропрацювавши до вересня, закінчився контракт в ресторані, я вирішила пошукати нову роботу. Не вийшло, сезон закінчився і в туризмі роботи немає. Я сходила на декілька співбесід, вирішила спочатку спробувати готель, рецепцію, але не вночі.
Але, після 9 місяців у Франції, коли я стала активно нагадувати про себе, мені дали курси французької мови. З курсами тут легко, але моя проблема була в тому, що мені не потрібен був початковий рівень, Перші курси це 100-200 годин на А1, а коли я прошла онлайн тести при університеті, мені був рекомендований рівень В2.
Курси, формасьйон, як тут це називається. Це може бути отримання нової професії, може бути вивчення мови, може бути підтвердження кваліфікації, багато-багато різного. Я для себе зрозуміла так - 6 місяців весна та літо ти запрягаєшся на повну та працюєш, а потім 6 місяців ти можеш вчитися, тобі ще за це стипендію платять.
Якщо ти кажеш, що не можеш знайти роботу згідно з кваліфікацією, то тобі дадуть курси, де ти зможеш, наприклад, поміняти професію. Якщо у тебе немає мови, то тобі дадуть можливість вивчити мову, все безкоштовно. Навчання тут дуже вітається, скільки б тоді не було років, всю зиму тільки і чула - в мене зараз формасьйон, я вчуся.
Курсів є така кількість, що їх можна годинами роздивлятися. Головне, потім довести необхідність іх пройти.
Формасьйон з французької мови у мене був 5 місяців, кожний рабочий день 09-17.00, не заговорити для мене було не можливо. Є різні варіанти, чому вчитися на цих курсах. Можна поборотися за навчання на керівника туристичного закладу, або на бухгалтера. Тільки треба довести, що держава має заплатити за це. Можна навіть закінчити курси французької мови на С1 та викладати мову для іноземнців. До речі, французи впевнені, що вчити їх мову важко, але на прикладі моєї родини скажу, що це не так. Хоча знаю людей, які живуть тут по 30 років - і мови не знають.
Їжа
Як тільки ми приїхали, я була з одного боку, не рада, що втратила апетит від хвилювань, з іншого - задоволена, бо могла розповністи, як повний місяць. Спочатку так хотілося смаженої картопельки, помідорчика, огірка чи квашеної капусти. Зараз - все пройшло, наловчились їсти що є. Продукти тут гарні, але овочі на фрукти - пластмаса. Але без цього можна жити. На свою зарплату можна дозволити собі із їжі все, такого різноманіття в Україні у нас не було. Вода навіть з крану - смачна, ніякого накипу на чайнику. Сир, ковбаси, молочка - все справжнє, все гарне. Вкусний хліб, тут цілий тренд, зранку піти в магазин, взяти багет та круасани. Французи дуже багато їдять хліба.
Спорт
Це просто супер, все для людей, стадіони, майданчики, велодоріжки, басейни. У нашому містечку на 30 тисяч населення, у вересні проводиться день спорта, де всі секції виставляються и розповідають про спорт, яким вони займаються. У цей день поруч зі стадіонами не було місця, де припаркувати машину, аж стільки народу приїхало. Будь-який спорт доступний, можеш вибирати і займатися усім. Спортклуби коштують досить терпимо - абонемент на місяц від 20 євро, спортклуб із басейном та спа - 49 євро.
Подорожі
Це також доступно, є різні проїздні, із якими ти можеш економити на транспорті. За 2 євро можна доїхати в безліч місць на поїзді в окрузі, де ми живемо. За рік ми навіть приблизно не передивилися все цікаве, що є поруч. На машині ми катались максимум 40 км від нас, у будь-якому напрямку є, що дивитися. На поїзді - ми їздили максимум 1,5 години від нас. Говорити, що все супер, це не сказати нічого.
Насправді, не знаємо, яким життя буде після, але те, що побачили - дуже хочеться, щоб Україна також стала частиною Європейської спільноти.
Фото з архіву героїні публікації Ольги
