Біляївчанки-волонтерки Анна Рижова, Оксана Петченко, Тетяна Головей та Тетяна Копачинська нещодавно повернулися з найгарячішої точки фронту на Донеччині. Вони зібрали, відвезли і власноруч передали захисникам цінний вантаж, відвідали з подарунками і допомогою поранених у шпиталі. Вони не вважають себе геройками. Говорять, що просто мають спільну мету - максимально підтримувати тих, хто на фронті. І хоч шляхом вони збивалися з маршруту, губилися, ледве не потрапили у лігво ворога, були у небезпеці на замінованій території - все це їх не зламало і не зупинило. Наразі вони вже готуються до нової поїздки, зазначаючи, що знову з ними до захисників вирушить уся Біляївка, адже без підтримки мешканців реалізувати все це було б неможливо.
Волонтерською діяльністю дівчата почали займатися з перших днів повномасштабного вторгнення росії. Оксана - волонтерка ГО «Сузір’я добра», організація, яка підтримує багатодітні сім’ї, малозабезпечених, родини переселенців. Інші дівчата - учасниці волонтерської групи «Червона калина», вони займаються збором необхідних речей для військових, готують їжу для захисників. І "Сузір'я добра" об'єднали зусилля з "Червоною калиною" для спільної подальшої роботи.
- Наприкінці лютого я їхала з Одеси зі знайомою, у якої син військовий стояв тоді на Двох стовпах. Завозили хлопцям теплі устілки, а ще цукерок, - згадує Тетяна Копачинська. - Нас у дорозі застала тривога. Це було дуже страшно. А на зворотному шляху в одному з сіл ми побачили багато військових, вони були мокрі, бо йшов дощ, і зморені. Я вийшла з машини і запитала: хлопці, що вам треба з речей? Їм треба було усе.
Вдома я проревіла пів дня, не знала, що робити. Потім зателефонувала Ані Рижовій, у неї була група у соцмережі «Біляївка, обстановка, допомога». Там ми і написали: давайте щось робити. З цього все і почалося. Об’єдналися, щоб допомагати військовим, долучалися багато мешканців, які привозили те, що ми просили для наших захисників.
Чотири місяці поспіль дівчата готували їжу для взводу протиповітряної оборони, бійців Нацгвардії, й досі готують для протидиверсійної бригади. Вони тримають зв'язок з багатьма військовими, щоб знати, що вони потребують, і швидко все це для них знайти і доставити.
- Ми збирали і відвозили все: від шкарпеток до запчастин на БТРи. Дрова, труби, буржуйки, газову плиту, балони. Аня займається питаннями техніки та обладнання для військових, ми - їжею, одягом, - пояснюють дівчата.
Поїздка на Бахмут, як все почалося
За словами волонтерок, рішення поїхати на Бахмутський напрямок було спонтанне, але усвідомлене.
- На ринку у Біляївці знайома сказала, що має інвалідний візок і хоче передати у шпиталь, військовим. У мене як раз була серед друзів волонтерка зі шпиталю на Донеччині. Я їй написала, - розповідає Аня Рижова. - А виявилось, що їм потрібно ще багато інших речей, які ми могли б зібрати: продукти, ліки, засоби гігієни, теплий одяг, вода. Я подумала, що це дуже великий вантаж, чи варто його відправляти Новою поштою? Написала у групу дівчатам, мовляв, давайте самі поїдемо і відвеземо. І всі сказали: так!
Волонтери з Біляївки під час поїздки в Бахмут
Минуло кілька днів, і до Ані звернувся командир однієї бригади, якій раніше вони вже допомагали, купували генератор. Він повідомив, що тепер базуються на Бахмутському напрямку, і у них знову є потреби, без підтримки – ніяк.
- Список запиту був великий. І ми зрозуміли, що можемо під час поїздки охопити і шпиталь, і бригаду, адже напрямок один. Тож наше рішення завантажити все у буси і вирушати самим було правильне, - говорить Тетяна Головей.
- Лише оголосили у групі, що їдемо, як наш друг Давид Мазурак написав: водій у вас вже є. Почали шукати машини. Один бус нам дав Євген Ягніченко, а другий організував Віталій Грубнік, директор ГО «Сузір’я добра». Другим водієм став Володимир Маляр.
Дівчата розповідають, що тоді не дуже усвідомлювали, наскільки все це небезпечно, просто у них була мета - максимально допомогти хлопцям.
- Деякі не вірили, що ми поїдемо аж на лінію фронту. Казали: дівчата, та ну, ви що, це ж небезпечно? Але насправді їхати хотіло набагато більше людей, однак всіх не можна було взяти, тож, дехто навіть засмутися, - говорять жінки.
На збори пішло десять днів. Люди, зазначають волонтерки, активно відгукувались. Знайшли тих, хто зварив буржуйки, знайшли і пральну машину. Було замовлення на сітки, їх плели. Мешканці надсилали кошти, приносили речі, пекли і готували смаколики по всій Біляївці, бо хлопці дуже просили чогось домашнього і смачного.
Рідні, говорять дівчата, поставились до їхнього рішення з розумінням. Благословили. Хоч і хвилювались.
- Усі ми мами і, звісно, важко було залишати на декілька днів маленьких дітей. Багатьом з нас це довелося зробити вперше, - говорить Оксана Петченко.
- Діти телефонували в ті дні і казали, що сумують, серце розривалось, але ми розуміли, що наша місія дуже важлива, - згадує Тетяна Головей.
- Мій син у ті дні постійно запитував подругу: а маму там не вб’ють, - поділилась Тетяна Копачинська.
Найважчим був шлях додому
Дівчата зазначають, що будь-яка поїздка складається з кількох етапів: підготовки, реалізації і шляху додому. І кожний етап у них мав свої труднощі і форс мажори.
- Як би ти не прораховував маршрут, коли ти їдеш, він змінюється, бо може бути дорога перекопана, міни, обстріли тощо, - говорить Оксана Петченко. - У кожній машині було троє людей, і кожний мав свою місію: водій, відповідальна за навігацію, і та людина, яка у складній ситуації зможе прийняти правильне рішення. Це і рятувало.
Туди волонтерки доїхали на одному диханні. За вісім годин дісталися до Павлограду. Щоб приїхати до шпиталю не вночі, а вранці, заночували у місті. Назад вони домовилися з військовими, що зможуть їхати вже і вночі під час комендантської години. Та назад шлях був дуже важкий.
Волонтери з Біляївки під час поїздки в Бахмут
Коли дівчата доїхали до крайньої локацїі біля Слов’янська, вже було темно. Вони передали військовим вантаж, і після цього, виїжджаючи, вночі почали петляти дорогами, де нещодавно тривали бої.
- Ми намагалися триматися машинами поруч. Але так сталося, що вночі роз’єдналися. У нас зник зв'язок, і ми загубилися, - згадує Тетяна Копачинська. – Навігатор видав інший маршрут. Він пролягав через село, яке називали нам військові і застерігали, що до нього заїжджати не можна, бо там стоїть ворог. Я це добре запам’ятала, і бачу по маршруту, що ми їдемо саме туди – до орків, буквально у п’яти кілометровій близькості. Валідол під язик, щоб не панікувати, і думаємо, що робити. Нас врятувала Аня. З’явився зв'язок, я зателефонувала їй, і вона сказала просто зупинитися. Потім скинула військовим нашу локацію, і нас вивели.
Також у нас була інформація, що зручніше повертатися на Кривий Ріг через Ізюм. Це коротка дорога. Ми нею і вирушили. Нас зупинили військові і спитали, куди ми направляємось. Коли почули відповідь, сказали: ви що! По-перше, там все заміновано, по-друге, там немає дороги, ви поріжете колеса. І вони дивувалися, як ми взагалі сюди доїхали, бо осколки від снарядів скрізь на дорогах. Тож, ми швидко зателефонували другій машині, щоб поверталися.
- Там дійсно скрізь небезпека. Відкриваєш двері, виходиш, а перед обличчям одразу табличка: міни. Крок не можна зробити, - говорить Оксана Петченко.
- До речі, після того, як нас повернули з Ізюму, там були прильоти і влучання. Можливо, цим ми врятували своє життя, - припускає Тетяна Головей. - Дуже допомагало і те, що всю дорогу нас морально підтримували місцеві жителі, які коментували кожну нашу зупинку. Вони так хвилювались, контролювали наш шлях. Тільки ми опублікували фото з Кривого Рогу, і безліч коментарів:"Боже допоможи їм!" Це дуже цінно. Ми знали, що за нас молилися сотні людей.
Від побаченого відбулося повне переосмислення цінностей
- Коли ми заїхали у Миколаїв, вже почалися мурахи по шкірі від побаченої картини навколо. Але після Краматорська картина стала ще гіршою. Забиті вікна і двері у будинках, зруйновані будівлі. Глибокі воронки від снарядів. Залишки згорілої техніки на узбіччях. Як у фільмі про апокаліпсис, - говорить Аня Рижова.
- Страшно було бачити, що на цій територій немає життя, все наче мертве навколо. Підірвані мости, розтрощені снарядами дороги. Їхали лише ми і військова техніка. На вулицях цивільних людей практично не було, - згадує Тетяна Копачинська.
У шпиталі, розповіли дівчата, їх приймали, як рідних. Вони підняли пораненим бойовий і моральний дух.
Волонтери з Біляївки під час поїздки в Бахмут
- Нам хлопці підписали прапор. Ми так поспішали, що я забувала усіх обіймати, а це було так важливо для них, - говорить Тетяна Копачинська. - Ми привезли медпрепарати, тонну води, хірургічні набори. Діти передали воїнам малюнки, мешканці – випічку, стільки емоцій гарних було.
Ця поїздка, за словами дівчат, дала тверде переконання, що треба продовжувати їх справу у тому ж ритмі до перемоги України. Будь-якою ціною і силами треба допомагати хлопцям. Бо там їм дуже важко. Війна виснажує, але попри це вони не здаються і продовжують боротися.
- Ми тут не розуміємо всього того жаху війни. Те, що я побачила там, порівняла з нашим життям і тепер не боюсь тривог, мені вже не страшно, - говорить Аня Рижова.
Волонтери з Біляївки у шпиталі на Донеччині. Військовий капелан подарував жінкам біблії
- Що засмучує, повернулися, і знову читаємо-чуємо, як наші мешканці сваряться за електроенергію. А ми були в такому місці, де головна проблема – на весь шпиталь немає чистої води. Та, що є, глиняного кольору і ледве тече. А поранених туди привозять щодня. Щодня там в таких умовах проводять операції, рятуючи наших воїнів. Вони відстоюють іржаву воду, перуть в ній речі. І ми були перші, хто привіз у шпиталь чисту питну воду. Ось це страшно, - наголошує Оксана Петченко.
- Відбулося повне переосмислення цінностей. Більшість тут навіть і уявити не можуть, як там живуть люди, захисники, - доповнює дівчат Тетяна Головей.
За словами волонтерок, не встигли вони виїхати додому, як дорогою почали приходити вже нові запити допомоги для військових.
- Допомога необхідна завжди. У нас є постійна потреба у термобілизні, засобах гігієни і звісно донати, на них все тримається, бо на ці кошти закупляємо те, що зібрати не можна, - пояснюють жінки. – Ми всім вдячні за допомогу. Так і говоримо, що з нами під Бахмут поїхала уся Біляївка і не тільки, адже допомагали дуже багато людей.
І ми не зупиняємось. Бахмут залишається однією з найгарячіших точок фронту, тому ми продовжуватимемо збір за запитами для захисників. Дуже просимо об’єднуватись задля цієї справи усіх небайдужих. Усю інформацію можна знайти у нас на сторінках у Facebook. Наші контакти: 096 138 75 17 Оксана, 096 435 63 28 Аня.
Фото з архіву волонтерок
