Нещодавно на Біляївка.City була новина про лікаря з Одеси, який вимагав хабар у 15000 гривень, щоб зробити операцію пораненому солдатові. Тоді в коментарях було багато негативу: всі вони, лікарі, такі. Однак це не так. Є чимало прекрасних лікарів, які мають стійку проукраїнську позицію, а значить навіть у мирний час чесно виконували свою роботу, на війні продовжують рятувати країну від двох ворогів – хвороб та навали російської окупаційної армії. Таких історій – десятки, ми розкажемо лише кілька.
Олексій Притула - Одеський Айболит, який втратив дві ноги на війні.
Одеса
Олексій Притула – лікар-ветеринар, зоозахисник, який з перший днів пішов боронити рідну країну від російських загарбників. До війни він врятував сотні тварин, заслужив повагу та шану сотень одеситів.
Олексій Притула
Поранення отримав на Харківському напрямку, звільнюючи Ізюм. Воно виявилося настільки важким, що довелося ампутувати дві ноги.
Зараз Олексію потрібно зробити протезування та пройти реабілітацію. Кошти на це збирають на сторінці лікаря. Його дружина Олена поділилася тим, як сприйняла новину про татове поранення їхня донька Соломійка.
- Спочатку були сльози. Багато сліз. На мене, що я відпустила тата на війну. Потім на Льошу, що він пішов туди. Потім на путіна та рашку, які напали на наш дім. Потім вибачилася перед татом, бо він нас всіх захищав. Вона ним пишається, що він мужньо пішов на фронт. Після цього вона запитала тихесенько: а може відростуть…?
Дівчинка хоче захищати тата, якщо над ним буде хтось сміятися. Каже, що у них тепер вдома буде свій Залізний Чоловік.
Улюбленому ветеринару збирають гроші всі одеські зоозахисники, вони вірять, що він незабаром повернеться до улюбленої справи – буде лікувати тварин.
Віктор Парамонов: рак і рашизм - це конкурентні хвороби-агресори, а росія - гамадріл з дручком
Черкаси
До війни – лікар-онколог, який очолює Черкаський онкологічний центр. Вилікував сотні пацієнтів. Заслужив пошану людей.
Після 24 лютого онкоцентр, який він очолює прийняв більше пацієнтів, ніж за 68 років існування. Тут лікуються переселенці зі Сходу та Півдня. Бо рак не чекає на перемогу. Його потрібно лікувати вже. Заклад працював у цілодобовому режимі, взяли на роботу вісім лікарів-переселенців.
Коли стало зрозуміло, що треба терміново поповнювати запас ліків, керівник закладу сам поїхав на склади на тоді ще окупованих територіях їх забирати. Бо відправляти молоду дівчину-фармацевта під обстріли вважав неправильним.
Попри бойові дії провели 100-ту ювілейну трансплантацію кісткового мозку - 37-річній пацієнтці з Полтави. Першу трансплантацію кісткового мозку (ТКМ) у Черкаському онкодиспансері провели у листопаді 2019-го. На той час в Україні ТКМ проводили лише в Києві та Львові, Черкаси стали третім містом, де освоїли таку медичну технологію. У липні 2021 року саме черкаська трансплант-команда провела першу в Україні пересадку дорослому пацієнту від неродинного донора.
Віктор Парамонов
"Рак і рашизм - це конкурентні хвороби-агресори. І те, і те загрожує життю, - сказав лікар, - з лікуванням зволікати не можна. Брати паузу і зупинятись – неможливо. Я дуже впевнений, що у нас все буде добре. Ми просто попали на ось цей період напіврозпаду імперії. Саме напіврозпаду. Ми працюємо з радіоактивними речовинами. У них є період напіврозпаду, напівжиття. Тоді активність їхня найбільша, а потім вона затихає. Історично правда на нашій стороні у будь-якому випадку. Займатися територіальними війнами у ХХІ столітті - просто дикість. Інші метрополії зараз показують технологічний приклад, освітній приклад. Показують приклад, щоби всі колишні колонізовані народи прагнули з ними співпрацювати. А тут просто якийсь гамадріл з дручком бігає і кричить, що я вас всіх налякаю і заставлю. Лише інтелектуально убогі люди можуть таке чинити. Тому все це трагічно. Але стратегічно правда за нами".
Юлія Паєвська (позивний «Тайра»): краще померти, ніж знову потрапити в полон
Київщина
Попри те, що Юлія не має медичної освіти, останні шість років вона займається першою допомогою, евакуацією та організацією евакуації поранених. Має звання “Народний герой України”, відзнаку “За гуманітарну участь в АТО”, чимало нагород від різних з’єднань ЗСУ.
В 2013-му, з початком Революції Гідності, стала медиком Майдану. Вона викладала тактичну медицину в проєктах "Народний резервіст" та "Захист патріотів". Згодом Паєвська організувала та очолила добровольчий медично-евакуаційний підрозділ "Ангели Тайри", який базувався під Маріуполем. За даними «АрміяInform», лише станом на 2019 рік вона врятувала понад 500 українських військових.
З 2014 до 2018 вона була добровольцем-парамедиком. З 2018 до 2020 служила за контрактом в лавах Збройних сил України на сході України та очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю в Маріуполі. Після чого демобілізувалась.
Паєвська має проблеми зі здоров'ям та потребує належного лікування: так, у неї протези в суглобах – наслідок бойового поранення, а також видалена щитовидна залоза, внаслідок чого жінці потрібна гормональна терапія.
Перед самим початком повномасштабного вторгнення росії Паєвська знов приїхала на Схід України – цього разу вже як волонтерка. Вона вивозила постраждалих з Маріуполя до Запоріжжя "зеленим коридором". Саме тоді й потрапила в полон.
А у травні Associated Press оприлюднило відео з нагрудної камери Паєвської. Вона встигла передати журналістам записи за день до викрадення. На відео Тайра допомагає цивільним та військовим, показує наслідки ударів російського війська по Маріуполю.
17 червня стало відомо, що Україні вдалося звільнити відому волонтерку та медикиню. Юлія Паєвська вже вдома, в безпеці; вигляд, як завжди, сміливий і яскравий. Вона провела в полоні рівно три місяці.
Оксана Мироненко: мама, яку вбили росіяни в Бучі – наш сокіл
Луганщина
У 2014 році вона покинула Донбас через війну і розпочала нове життя у місті Буча на Київщині.
Батьки Оксани жили у селищі Щастя Луганської області, де обстріли почастішали ще перед повномасштабним вторгненням, і 22 лютого вони переїхали у Бучу. Мама і тато в ці дні відзначали річницю весілля: пара прожила разом 42 роки. Батьків Оксани розстріляли росіяни розстріляли в машині при спробі евакуюватися з Бучі. Матір – загинула. Тато жінки вижив, але був поранений. Лікарці вдалося власноруч його прооперувати .
Після трагедії Оксана переїхала на Прикарпаття, де заснувала на пам'ять про маму благодійний фонд, який опікується переселенцями похилого віку та з інвалідністю. Волонтери не тільки допомагають тим, хто залишився без домівок, але й об'єднують родини, які розділила війна.
Оксана Мироненко на згадку про маму заснувала благодійний фонд та займається волонтерством
На Прикарпатті Оксана, її сестра та чоловік приєдналися до волонтерського руху. Вони стали опікуватися пораненими військовими та мирними мешканцями, яких вивозили з зони бойових дій. Фонд “Наш сокіл”, який вони свторили, співпрацює з організацією Восток SOS, яка фінансує купівлю медикаментів і проекти по розселенню людей з особливими потребами. Волонтерам вже вдалося вивезти з охоплених війною міст понад 500 мешканців, зокрема маломобільних, з інвалідністю, важкими хворобами та людей похилого віку.
Ірина Дагаєва: оперувала земляків при світлі свічок
Маріуполь
До гострої фази війни вона працювала отоларингологом у лікарні Маріуполя. Тиждень після повномасштабної війни за записом приймала пацієнтів у лікарні. Останній її робочий день припав на 2 березня. Далі у місті почалося пекло. Тоді разом з родиною ще 10 днів чекали на евакуацію у Маріупольській філармонії. Там від ворожих обстрілів ховались понад 700 містян — від одноденних немовлят до 90-річних пенсіонерів. Ризикуючи життям, жінка шукала у розбомблених аптеках ліки і медінструменти. Зашивала рани і зупиняла кровотечі при свічці.
- Я одразу в підвалі сказала, що лікарка. Мені дали мені аптечку, щоб я розібрала, що від чого. Люди приходили із застудами, з травмами, з кишковими та хронічними хворобами, з кровоточивими ранами, які треба було шити, а ліків для цього всього не було. І я, побачивши неподалік розбомблені аптеки, вирішила туди сходити, взяла ще двох помічників, залізли через вітрину і у ковдри збирали, що бачили. Усе це відбувалось під обстрілами. Коли свистіло прямо над головами, ми просто падали посеред вулиці і молились.
Найстрашніше було, коли розбомбили пологовий. Жінки йшли з немовлятами, з післяпологовими кровотечами. Лікарка вимінювала для них за ліки дитячу суміш, вологі серветки. Працювала цілодобово.
Ірина Дагаєва
Жінці вдалося виїхати до Львова. Зараз вона живе та працює там — лікаркою у центрі «Я — Маріуполь». Щодня його відвідує 200-300 переселенців.
Три маріупольських лікаря Анатолій Казанцев (зав. інфекційним відділенням №1 МЛ №4), Сергій Власюк (лікар відділення екстреної допомоги МЛ №4), Андрій Гнатюк (зав. терапевтичним відділенням МЛ №4) посмертно нагороджені Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Вони рятували життя людей під авіоударами та обстрілами, не рахуючись з власним життям.
Ірина Язова: приймала пологи у квартирі без світла, води та тепла
Буча
Ірина на собі випробувала всі жахи російської окупації, але попри це – надавала допомогу тим, хто її потребував.
– Був ранок, коли довелося приймати пологи в одній з квартир, де не було ні води, ні світла, ні газу. Народилася дівчинка.
До речі, Ірина – не лікар-акушер, а терапевт. Останні два роки працювала у «ковідному» відділенні. Мама трьох дітей. Але навіть це не зупинило її в намаганні виконувати свій лікарський обов’язок, ризикуючи життям.
Коли точилася битва за Гостомель, російські танки входили в Бучу, вона разом з кількома жінками забрали всі ліки з аптеки, яку вони зруйнували, відсортували їх та віддавали місцевим жителям, щоб вони не залишилися без медикаментозної підтримки.
Пізніше вона буде рятувати родину, яку обстріляли окупанти при спробі втечі. Хлопчику 4 років прострілили ногу. Потім врятувала чоловіка, якому рашисти прострелили ноги, коли той просто переходив дорогу.
- Володя (так звали чоловіка) пам'ятає один постріл, але гадаю, їх було кілька, бо в нього були пробиті кулями обидві ноги. Він до пізнього вечора, лежав на асфальті — там, де впав. Каже, спочатку молився, щоби на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, щоби наїхали… Його випадково побачили сусіди. Принесли до під'їзду. Хотіли підняти у квартиру, але це було нереально — він живе на 8 поверсі, ліфт вже не працював, і, оглянувши його ноги, я зрозуміла, що він не транспортабельний. Першу ніч Володя кричав так, що чув весь під'їзд. Найбільше я боялася, що може статися зараження крові та початися сепсис. Тому коли на третій день Володя раптом запитав у мене, чи не засудять його люди за те, що він запалить у під'їзді, я на радостях сказала: «Зараз сама вам цигарок принесу!» Це означало, що йому полегшало.
Таких історій про українських лікарів - сотні. Знаєте? Поділіться з нами - [email protected]
