Аріні 22 роки і вона з Одеси. До війни дівчина займалася танцями, працювала у юриспруденції. А кілька місяців тому добровільно вступила до лав 126 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Тепер - на службі, проходить військову підготовку, носить форму, зброю, необхідне спорядження та намагається навчитися стріляти, як снайпер. Що привело дівчину до армії, як зважилась на такий крок, що найважче дається, і чи не жалкує, що записалася до тероборони? Про це та інше вона розповіла Біляївка.City.
Родом Аріна з Білгород-Дністровська, зі шкільного віку проживає в Одесі. До війни працювала у юриспруденції. Професійно займалася танцями, зараз це – хобі, полюбляла спорт.
Мотивація: чому саме служба в ЗСУ
Кілька місяців тому життя Аріни кардинально змінилося – вона вступила до лав 126 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Зробила це добровільно. Говорить, що за цей час жодного разу не пожалкувала про свій вибір. На рішення вплинули кілька факторів.
- Я виросла у патріотичній родині. Що таке національні цінності, і чому їх треба оберігати, усвідомила змалечку. Школяркою долучалась до роти почесної варти. Ми несли її біля Пам’ятника невідомому матросу. Мені ця тематика дуже подобалась, і я залишилась у роті. Тоді ми вже вчилися збирати і розбирати зброю, відпрацьовували дефіле з карабінами, шашками, була стройова підготовка. Нас залучали до багатьох місцевих заходів. Ми зустрічали показовими виступами президента України, почесних гостей міста та делегації. Тобто з формою, зброєю я знайома з підліткового віку, - пояснила Аріна.
Коли почалася війна, її мати стала волонтеркою. Плела сітки, готувала їжу для захисників, підтримувала переселенців, літніх людей. Аріна – допомагала. Але в певний момент дівчина зрозуміла, що має сили зробити щось значно більше.
- Ще важливий момент, мій дядько, якого я дуже шаную, теж одразу хотів вступити у бригади тероборни. Він – офіцер, має бойовий досвід. Проте через поважний вік йому відмовляли. Він аж тричі намагався записатися. Я тоді замислилась: у людини таке бажання, але можливості його реалізувати немає. Але така можливість є у мене, тому варто спробувати. Так і зробила, - згадує наша героїня.
Аріна
Рішення прийнято, ні кроку назад
Дівчина прийшла на співбесіду, розповіла про свій досвід, юридичну освіту, і її зарахували.
За словами Аріни, вона очікувала, що можуть почати відмовляти, давати поради шукати себе в іншій сфері. Але своє рішення не змінила.
- Були здивування, коли я прийшла на службу. Все, мабуть, через мій вік. Бо зовні я виглядаю ще молодшою, - говорить дівчина. - Мені одразу пояснили, що це може бути небезпечно, що це умови проживання без усілякого комфорту. Що взагалі може трапитись, що завгодно, адже війна.
Давали, так би мовити, час все обміркувати, чи треба це мені: можливо, це лише миттєвий спалах патріотизму. Проте я все зважила і добре усвідомлювала, що якщо зроблю зараз крок, то до наказу про демобілізацію вже назад шляху не буде. І свого рішення не змінила. Родина мене в цьому підтримала, вони пишаються мною.
Служба в бригаді кардинально змінила життя
Служба, говорить Аріна, суттєво змінила її звичний ритм життя. На попередній роботі було більше свободи. Тут – все інакше, графік інколи ненормований: з ранку і аж допоки треба. Немає звичних вихідних.
Чоловіки і жінки – в рівних умовах. Немає послаблень у графіку, відсутні знижки на втому тощо. Кожна з її колег робить свій максимум, виконуючи визначений об’єм роботи, як і чоловіки, та віддані наближенню нашої Перемоги.
- Через службу тепер значно рідше бачуся з батьками. І часу на хобі не залишається, бо після служби втома. Залишаються сили на мінімальні буденні справи. Але це мене аж ніяк не засмучує, бо це був мій вибір, усвідомлений, і я знаю для чого все роблю.
Ще кардинальні зміни відбулися у дрескоді. Сукні і туфлі довелося змінити на форму і берци. Але дівчина не бачить в цьому нічого страшного і вважає, що навіть у формі можна виглядати жіночно.
- Жіночність для мене – це не про одяг, а більше про внутрішній світ, особистість. Тому і з військовою формою вона нікуди не зникла, - переконана Аріна.
Військова підготовка – не проблема, стріляти навчилась
Не виникає труднощів, за словами Аріни, і з військовою підготовкою. Адже зі зброєю, хоч і не бойовою, вона була знайома ще зі школи, коли займалася у роті почесної варти. Разом з тим говорить, що та підготовка ніколи не зрівняється з навчальними стрільбами та військовою підготовкою зараз.
- Коли я прийшла, і мені дали до рук АКС 74У (прим. ред. автомат Калашникова), я його одразу розібрала, почистила. І мій командир здивувався: невже я це вмію робити. Так, мені подобаються стрільби, тому і неважко. Кажуть, що в мене непогано виходить. Єдине, треба попрацювати з прицілом. Ще кілька тренувань, і буду майже як снайпер.
Зброя, зазначає дівчина, це велика відповідальність. Адже її не можна ніде залишати, треба скрізь носити з собою. З огляду на якісь побутові речі, це незручно, але звикаєш і дискомфорту немає.
Така ж сама ситуація з бронежилетами чи іншим спорядженням.
- Коли одягаєш, важко, але за півгодини тягар вже не відчуваєш. І лише коли знімаєш, помічаєш різницю. Цих незручностей не уникнути, це армія, - наголошує дівчина. - Разом з тим завжди відчувається підтримка. Особливо від побратимів чоловіків. Коли ми виїжджали навесні на полігон, було ще холодно. І хоч форма є у всіх, вони намагалися поділитися з жінками своїми бушлатами. Самі залишались у футболках, бо головне, вважали, щоб дівчата не мерзли. Це дуже приємно, і ми вдячні за турботу.
Військова служба змінила і характер
Помітила Аріна, що військова служба змінила і її характер. Вона стала більш стресо і морально стійкою, дисциплінованою, самостійною. Витримує навантаження, навчилася контролювати емоції і виконувати накази, навіть якщо є щодо цього власна думка.
- Я вірю у долю. І за ці місяці ще раз переконалася в цьому. Якщо судилося щось не дуже добре, то воно може очікувати тебе будь-де. Не важливо, де ти: на військовій службі чи у квартирі в себе вдома. Тому службу я розцінюю не як небезпеку, а як можливість бути корисною своїй країні.
На питання, чим займатиметься після перемоги, Аріна відповіла з посмішкою: "Святкуватиму". А потім додала:
- Поки в мене немає чіткої відповіді на це питання. Бо кожен військовий наразі очікує сам факт перемоги. А що буде далі – якось і не думаємо.
Чи повернуся я до звичайного життя? Можливо, і знову повернусь у юриспруденцію. Може, далі служитиму. А може взагалі стану візажистом або викладатиму танці. Війна навчила багатьох людей, і зокрема мене, жити тут і зараз, не відкладати нічого на потім. Тому після війни я точно знаю, що житиму так, як відчуватиму правильним для себе. А зараз головний фокус – на нашу спільну перемогу.
