Замість сирени за вікном – спів мулли та щебетання птахів. Куди не кинеш оком, всюди височіють гострокінечні башти мінаретів. На вулицях жінки в традиційному мусульманському вбранні та поруч – модниці в джинсах із татуюванням на тілі. Такі реалії вже півтора місяці супроводжують моє життя у столиці Республіки Косова.
Республіка Косово - що про неї відомо
Для тих, хто призабув: Косово й досі є частково визнаною балканською державою, яка за конституцією Республіки Сербія є її провінцією.
Україна, до речі, незалежності Косова не визнає, як і ще 83 країни ООН, з них 5 країн-членів Євросоюзу (Греція, Іспанія, Кіпр, Словаччина та Румунія), а також Російська Федерація.
У кожної зі згаданих країн – свої мотиви. Переважно, щоб не підтримувати прецендент. У всіх є можливий фактор сепаратизму та регіональних суперечок із сусідами. В той же час, Росія, з часів промови Путіна у Мюнхені, виставляє Косово як приклад підступності США й НАТО. Вони у 1999 році завдали удару по сербській армії, щоб зупинити етнічне насильство в Косово.
Росія використовує цей факт як історичний прецедент, яким намагається виправдовувати власні агресивні дії – в Грузії, у Молдові, у Нагірному Карабасі. Ну і, звісно, в Україні, де Росія у 2014 році завдала підступного удару ослабленій Українській державі, окупувала Крим та розв'язала криваву бійню на Донбасі.
Більшість країн ЄС та НАТО рішуче заперечують легітимність будь-яких паралелей між подіями в Криму, де мала місце нічим не спровокована інтервенція російських військ, і драмою у Косово, де завдяки міжнародному втручанню та військовим НАТО вдалося зупинити етнічні чистки і масові вбивства людей, з подальшим переданням адміністративних функцій тимчасовій адміністрації ООН. Ніхто не окуповував, не приєднував цю територію до іншої держави.
У Косово більшість сповідує іслам
Я прилетіла з Відня до Приштини 17 квітня, коли в Україні було одне з найбільших християнських свят – Великдень. В країну, де більшість населення сповідують іслам, я прибула за програмою “Проживання для журналістів у Косові”.
Це спільний проект Європейського центру преси та свободи слова, Асоціації газетярів Косова (AGK), уряду Косова та Національної спілки журналістів України. Він дає професійний прихисток та захист у рамках міжнародного законодавства українським медійникам.
Так сталося, що я стала першою з 20 колег, які приїхали до Косова за цим проектом. Добиралася потягом, автобусом та літаком через три країни: Польщу, Словаччину, Австрію.
З речей у мене були джинси та пара светрів, у наплічнику ноутбук, кілька пензликів та баночки з гуашшю, які викликали здивування у співробітника віденського аеропорту. Важко пояснити, чому я в останній момент вкинула їх у торбу, збираючись їхати за тридевять земель. Але скажу без перебільшень: малювання таки добре допомагає знімати стрес.
Однією з умов прихистку українців у Косове було володіння англійською мовою. Одразу зазначу, що косовари – етнічні албанці, відповідно й розмовляють албанською. Але практично всі вони знають англійську, яка допомагає долати мовний бар'єр.
Організатори подбали про те, аби кожен український журналіст жив у комфорті та міг працювати за фахом. Відтак і я маю всі необхідні умови (дах над головою, теплий душ, інтернет, фінансова підтримка) для життя та роботи. Під час офіційних зустрічей працюють перекладачки – дві українки, які понад десять років живуть у Приштині та допомагають адаптуватися.
Для спілкування з місцевими мешканцями бажано вивчити кілька слів албанською, а в ідеалі пройти мовні курси.
Гостинним косоварам дуже подобається, коли гості висловлюють повагу і вдячність до їхньої країни. До речі, попри те, що вони мусульмани, тут дуже шанують Матір Терезу. На її честь тут звели Собор Пресвятої Матері Терези та назвали її іменем бульвар – місце прогулянок, зустрічей та торгівлі.
У перші дні життя в Косові я придбала телефонну картку місцевого оператора IPKO та відкрила рахунок у банку, щоб користуватися карткою. Незважаючи на те, що Косово, як і Україна, ще не є членом ЄС, тут використовують в обігу євро. Ціни в магазинах і на ринку цілком прийнятні і навіть у деяких випадках нижчі за європейські.
Ставлення мешканців Косово. "Руссо туристо" тут не раді, українців - чекають
Вони нам дуже співпереживають, бо самі пережили війну. Однією з тих, хто опікується програмою “Проживання журналістів у Косові”, є медіаюристка Флютура Кусарі.
- Новина про те, що 24 лютого Росія атакувала Україну, стала шоком для всіх нас. Водночас вона змусила замислитися: що ми тут, у Приштині, можемо зробити для українців, – каже Флютура.
Місцеві дуже нас розуміють, бо так само пережили вбивства мирних мешканців, вимушену евакуацію.
Голова Асоціації газетярів Косова Джемаль Реджа розповів, як дитиною змушений був переїхати до Македонії, а звідти до Канади під час Косовської війни. Коли через кілька місяців повернувся додому, побачив зруйновані міста і села, спалені будинки, осиротілі сім’ї...
Дійсно, народ Косова знає не з чуток, що таке біль і розлука з батьківщиною. На вулиці до мене не раз підходили незнайомі люди й казали: “Ми так само, як і ви, пережили війну. Ми підтримуємо вас”.
Дивовижно, але співчуває нам народ частково визнаної держави. України немає в переліку країн, які засвідчили визнання Косова. Станом на сьогодні незалежність Косово визнали близько 100 країн – членів ООН.
Армія звільнення Косова
В російсько-українській війні республіка Косово прийняла сторону України. Парламент Косова, незалежність якого Україна не визнає, засудив російську агресію проти України та висловловив готовність приймати українців, що втікають від війни. Уряд Косова підтримав санкції проти Росії у зв’язку з російським вторгненням.
Загалом уряд Косова прийняв рішення про готовність прийняти 5000 українських біженців. Однак українці поки що не дуже охоче їдуть сюди, ймовірно, через брак інформації про життя в цій країні Балканського півострова.
Деякі й досі вважають, що Косово та Сербія – це два регіони однієї країни, хоча насправді це далеко не так. Ці країни розділяє не лише державний кордон, а й ідеологічні та історичні обставини, через які майже всі серби залишили Косово під час війни 1998-99 років. Сьогодні в Сербії панує агресивна російська пропаганда, через що чимало українських біженців, які спочатку мали намір зупинитись там, переїздять до Албанії, де місцеві реалії менше заточені під “руссо туристо”.
Для українців у Косово не шкодують слів підтримки
У перший тиждень свого перебування у Приштині я опинилась у центрі уваги місцевих журналістів, які наперебій хотіли взяти в мене інтерв’ю. Після виходу цих програм зі мною вітається ледь не половина мешканців Приштини, які не шкодують усмішок та слів підтримки.
Через місяць перебування в Косові я отримала вид тимчасове на проживання в країні терміном на рік, хоча програма для журналістів розрахована на шість місяців. Під час оформлення документів довелося здати відбитки пальців, причому двічі: в аеропорту Приштини одразу після виходу з літака та в міграційній службі.
У Приштині я мала зустріч із представниками влади, а також Регіонального представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців для Південно-Східної Європи (RR SEE). Їхній офіс охоплює діяльність в Албанії, Боснії та Герцеговині, Чорногорії, Сербії, Косово та колишній югославській Республіці Македонія. Він також координує роботу офісів УВКБ ООН на Західних Балканах.
За потреби можна звернутися за психологічною підтримкою до Косовського центру реабілітації жертв катувань. Його очолює правозахисниця Феріде Рушиті, яка організувала допомогу людям, що пережили сексуальне насильство під час війни.
Косово: що варто знати про побут та дозвілля в країні
За весь час перебування в Косові я жодного разу не бачила на вулиці нетверезих людей. Не знаю, можливо, тут вони все ж таки є, але це швидше виняток із правил. Хоча спиртні напої косовари вживають. Наприклад, ракію, один з улюблених видів алкоголю, вони можуть пити і ввечері, і вдень, і рано-вранці, сидячи в кафе за чашкою кави. В одній ємності кава, в другій ракія, в руці сигарета.
Коли я проходжу центральною вулицею Приштини й бачу аншлаги в кафе (а вони тут на кожному кроці ), щоразу замислююсь: а коли ці люди працюють?
Давно я не бачила стільки безтурботних чоловіків, жінок та дітей, які нікуди не поспішають і неспішно ведуть розмову про життя-буття. Причому розмовляють темпераментно і голосно, примудряючись в цьому багатоголоссі чути і себе, і співрозмовника.
Піта, піталька, флія, кіфлє, бурек ме спинак – це назви популярних хлібних виробів, без яких неможливо уявити жодну трапезу косоварів. Чебаб, гуляш, уштіпка, мішторе – трави з баранини, курятини або гов’ядини. А от оселедця, свинини та зеленого кропу ви тут не найдете вдень із вогнем. Звісно, можна поїхати до Албанії та купити оселедець у “російському магазині” за 10 євро, кажуть місцеві. Але для будь-якого українця цей варіант абсолютно неприйнятний з цілком очевидних причин.
Що мені сподобалось у Косові понад усе, так це здатність людей радіти і бути щасливими тут і зараз. Якось я йшла вулицею і побачила музикантів, одягнених в національні костюми. Вони стояли майже посеред дороги й самозабутньо музикували, такі собі троїсті музики: два великих барабани й дудка. Троє чоловіків виводили енергійну мелодію, сповнену “східних” тетрахордів та незвичних для слов'янського слуху мелодичних ходів. Поруч, на крихітному п’ятачку тротуару, біля під'їзду будинку під їхню музику танцювала компанія. Дівчата й жінки в сучасних сукнях, чоловіки в білосніжних сорочках трималися за руки й ходили по колу, ритмічно рухаючись в такт мелодії. Треба було бачити їхні обличчя! Вони світилися радістю і спокоєм, упевненістю і умиротворенням!
Тільки уявіть: півтора метри асфальту, справа авто, зліва стіна, позаду калюжа, по дорозі рухається транспорт і сигналять машини. А вони танцюють. Побачивши мене, замахали: “Давай до нас!”. А я подумала: “Коли в Україні закінчиться війна, ми обов'язково зберемося гуртом із друзями, сусідами, знайомими, родичами, і ТАК затанцюємо!”.
Тільки б швидше прийшла Перемога…
