Зазвичай згадування про кладовище у людей не викликає позитивних емоцій. І зрозуміло – чому. А що робити, якщо цей краєвид ти бачиш щодня? Коли часто траурні процесії проходять поруч з твоїм будинком. Чи можна до цього звикнути? Як це – жити біля кладовища? Ми попросили розповісти біляївчанку Людмилу Доліщинську. Її будинок знаходиться навпроти кладовища по вулиці Отамана Головатого. І в цьому будинку вона прожила майже все своє життя.
- Це моя батьківщина, будинок побудували тато з мамою, і вони свідомо обрали це місце, - розповіла Людмила.
За її словами, коли батьки одружились, жили у свекрухи, але місця для молодят було замало. Обоє працювали у колгоспі, і там їм виділили під забудову ділянку. Пропонували два варіанти: у сільгосптехніці (Повстанському) або по Отамана Головатого (тоді Леніна). І вони обрали другий варіант, бо хотіли жити у Біляївці. Кладовище на той час там вже було – навпроти. Але це не зупинило подружжя.
- Коли я була дитиною, зізнатися, боялася виходити на вулицю. Почуття страху виникало, коли йшла процесія і ховали з музикою, її було завжди добре чути. Часто це була обідня пора, коли уся родина могла сидіти за столом. Почуття були важкі, - згадує жінка. - Ще більше посилилось це сприйняття, коли помер батько, мені тоді було 11 років, а йому - 42. Горе нашої родини наклалося в мене на звучання цієї музики. Тоді прийшло глибоке усвідомлення, що батька більше нема.
За словами Людмили, її тато похований не на цьому кладовищі, хоча саме тут спочивають усі його родичі.
- Коли постало питання, де ховати, мама сказала: не тут. Адже вона не зможе щодня виходити з двору і розуміти, що він лежить навпроти. Тоді вона б цілими днями була коло нього. Тому тата поховали на центральному кладовищі.
З роками, зазначає Людмила, починаєш реагувати на те, що біля тебе відбувається, нормально, але все одно воно залишає слід.
Людмила Доліщинська
- Жити можна, звикаєш, лиш до людського горя звикнути не можна. І до такого краєвиду, бо там є горе, там є наші рідні. Але приймаєш все це як факт. Можливо, це особливості саме мого сприйняття.
Чоловік, за словами Людмили, приїжджий, і його перша реакція була зрозумілою: як? Жити напроти кладовища? Тепер він теж звик. Для друзів та знайомих кладовище стало своєрідним орієнтиром, щоб не пропустити будинок і не забути адресу.
Жінка запевняє, що нічого страшного з того, що можуть уявити забобонні люди, на кладовищі не відбувається. Принаймні, вона такого ніколи не помічала і переконана, що боятися треба не мертвих, а живих. Певним чином допомагає позбавлятися страху те, що територія добре освітлена.
Поховання, за словами Людмили, відбуваються не дуже часто, але хвилями. Буває затишшя, а буває кілька днів поспіль по одному-два. Та й не всі процесії бачиш, бо може бути на роботі. А якщо вдома, вихідні, свята або відпустка, то більше.
- Я думаю, що інші люди, які живуть поруч, теж вже звикли до такої ситуації. Це переважно старожили і їх родини. І у нас всіх є навіть якесь колективне співпереживання щодо кладовища. Якщо там відбуваються протизаконні дії, або трапляється небезпечна ситуація, ми реагуємо. Одного разу гуртом виганяли тих, хто пиляв на території кладовища дерева собі на дрова, доводилось викликати рятувальників, бо хтось запалив траву. Невільно стаємо його наглядачами.
Змінилися, на думку жінки, і традиції щодо поховання. Раніше, коли когось ховали, усі сусіди приходили, виходили. Прощалися, бо усі знали один одного. Зараз і музика вже не грає, і люди не виходять, або лише одиниці. Та й в самій процесії небагато людей, дуже вузьке коло прощається з покійним, особливо якщо це людина літня.
- Можливо, не всі зараз можуть відпроситися з роботи, хтось працює в іншому місті. А, можливо, і люди стали більш жорсткі, менш співчутливі.
Господиня впевнена, що високий паркан навколо кладовища міг би значно змінити ситуацію для тих, хто живе поруч з ним. Тоді б не так кидалися в очі могили, пам’ятники, хрести.
- Інколи, коли сонячно, золотаві та сріблясті стрічки з похоронного декору на могилах весь свій блискіт передають в наші вікна та подвір’я. Це дратує. Якби був вищий паркан, цього можна було б позбутися.
Це кладовище, за словами нашої співрозмовниці, можна назвати родинним. На ньому поховано багато сімей саме зі Слодібки. Зараз воно вже закрите, і тут ховають лише тих, в кого біля родинних могил ще є місце. Але не всі шанують пам'ять рідних, бо серед могил є такі, які не прибирали роками. Часто на них можна побачити бур’яни у зріст людини. А от щодо комунальників, то вони молодці. Постійно прибирають, нема на кладовищі смітників, трава обкошена довкола, і воду провели.
- Щодо води, то обурює той факт, що деякі мешканці приїжджають і набирають її собі додому. І це не три літри чи пляшку, а цілі баки та бутлі. Вважаю це неподобством, бо воду провели туди для іншої мети.
Ще один нюанс, на який Людмила просить звернути увагу утримувачів кладовища – це можливість надавати інструменти (лопату, сапу, граблі тощо) тим, хто приїздить прибиратися на кладовище здалеку.
- До смерті мами я і не знала, що вона завжди давала інструмент людям, які приїжджали з інших сіл, міст прибирати могили і зверталися до неї. А потім, коли мама вже пішла з життя, перед проводами дзвінок домашній не змовкав, - говорить жінка. – Люди просили інструмент вже у мене. Казали: ой, а тут бабуся жила, ми в неї інструмент брали. Два роки я пояснювала, що бабусі вже нема. Інструмент звісно давала. Але я і сусіди не завжди дома. Тай не всі хочуть давати. А людям треба. Можливо, можна буде щось придумати. Щоб ці інструменти були у комунальника, який буде у ці дні на кладовищі.
Ми запитали Людмилу Доліщинську, якби в неї був вибір зараз, чи переїхала вона від кладовища?
- Можливо, але не на вузьку вулицю, звикла до відстані між сусідами, - відповіла вона. - Однак і у нас тут є свої плюси. Наприклад, зупинка близько і магазин поруч. Це комфортно. Так, межуємо з покійними, це незвичні сусіди. Але ж наше життя продовжується.
