Людину, про яку сьогодні піде мова, можна вважати представником одразу кількох професій - кравець, швець. Але більш детально ми зупинимося на його таланті шити головні убори – кепки, картузи, які особливо любили носити чоловіки. Зараз Олександр Шестиряков, а для знайомих просто Кузьмич, єдиний у Біляївці такий майстер і послідовників не має. Сім років тому ми вже спілкувалися з ним щодо його професії. Наразі нагадаємо деякі моменти з розмови і додамо слова відданих клієнтів.
Олександра Шестирякова особливо добре знає старше покоління біляївців, адже завдяки таланту цього майстра багато з них мали бездоганний одяг.
- Я був першим і, на жаль, останнім кравцем в нашій родині. Зізнатися, спочатку взагалі думав стати чоботарем. Але мати з батьком відговорили мене від цього ремесла. У той час чомусь вважали, що всі чоботарі рано чи пізно стають п'яницями, - згадував наш співрозмовник.
За пропозицією батька, він погодився шити одяг. Бо, на його думку, кравці були людьми поважними і завжди мали гроші у кишені. Оскільки найкращими в цій справі вважалися євреї, то батько за машину коксового вугілля влаштував його до одного кравця єврея. Далі були річні групові курси кравця, оплачувати які теж допомагали батьки.
До Біляївки Олександра Кузьмича привела дружба. У 1962 році приїхав у гості до армійського товариша Олександра Підмазка. А за два дні після приїзду влаштувався тут кравцем у Біляївський райпобуткомбінат.
- Моїм першим керівником був Півень Афанасій Федотович, далі прийшов Славський Микола Степанович, а після Шомпол Петро Дем'янович. Звичайно, не можу не згадати колектив дівчат, з якими довелося довгі роки працювати: Колотілову Тамару Олексіївну, Тарасенко Марію Юхимівну, Кушнір Надію Данилівну, тоді її ученицею була Сіроштан Лідія Кононтієвна. З теплотою згадую Величко Євгенію Антонівну, Клименко Надію Іванівну, Колвертних Любов Іванівну, Гидирим Надію Парфіріївну. Так і працювали - я знімав мірки, кроїв, дівчата шили.
Олександр Шестиряков був майстром верхнього чоловічого і жіночого одягу. Шив костюми, пальто форму. А ще відмінні кепки.
Усі ці кепки - робота Олександра Шестирякова на замовлення Івана Радула
- Був попит, просили люди пошити, я і не відмовляв, - розповідав він. - Просто виявилося, що я єдиний у Біляївці знав, як це робиться.
- Це універсальний майстер, тепер таких, мабуть, вже і не зустріти, - розповідає біляївець Іван Радул. - Такий одяг шив і так якісно. Це зараз сучасна техніка, комп'ютери, а тоді все залежало лише від вміння майстра. У свій час кепка була дуже популярним головним убором. Для багатьох, зокрема і для мене, вона й досі такою залишається. І завдяки Кузьмичу біляївські чоловіки тоді носили відмінні кепки.
У ті роки, за словами Івана Радула, кепки замовити можна було лише в одеських майстрів. А їхати до міста не у всіх була можливість. Тому усі місцеві зверталися до Кузьмича.
Серед постійних замовників на кепки, за словами Івана Радула, було багато біляївців. Серед них він, Іван Костецький, Микола Соловей, Володимир Григоренко та інші. Часто замовляли їх водії автобусів. Ці кепки так і називали – шоферські.
Олександр Кузьмич щодо своєї затребуваності шити кепки з притаманним йому почуттям гумору розповідав:
- У одного мого клієнта, - Костецького Івана мало не в кожному кутку будинку висить зшита мною кепка. Я нарахував їх штук тринадцять. Якось його запитали: "Іване, а навіщо тобі стільки, ти ж всі їх не носиш?" А він відповідає: "Так, дивіться, Кузьмичу вже 9-й десяток, якщо помре, хто мені кепки потім шити буде!" І дійсно, нікому своє вміння мені передати, ніхто не хоче вчитися.
Вже 30 років Олександр Шестиряков на заслуженому відпочинку. Деякий час ще шив, ремонтував одяг. А потім через проблеми із зором діти суворо заборонили це робити.
- Я дуже сумую за своєю роботою, - розповідав Олександр Кузьмич. - Якби не ця недуга, стояв би поруч з дівчатами з побуткомбінату. Я творив, я жив цим, приносив користь людям. Завдяки своїм рукам і вмінням з багатьма дружний і маю людську повагу. А це - дорого коштує.
