Пішов з життя викладач образотворчого мистецтва Біляївської школи №3 Олександр Кушнір. Похорони відбудуться у середу, 19 травня, від вул.О.Головатого, 85 о 12.00.
Олександр Петрович Кушнір виховав не один десяток місцевих художників-любителів, художників, які обрали мистецтво у якості професії. Деякий час тому прекрасне есе про нього написав його учень Михайло Топов. Хочемо пригадати його у пам'ять про Вчителя.
- Мій невеличкий твір про чудову людину, вчителя за покликанням і за професією, про мешканця нашого міста - Кушнір Олександра Петровича. Будівля, де зараз розташовується Біляївська податкова інспекція у минулому столітті було будівлею Біляївської школи №1.
У 70-роки була побудована нова, сучасна, простора школа, а в цей будинок оселився "Будинок піонерів" зі своїми гучними, веселими, вічно бігаючими вихованцями. Я вибрав для себе гурток малювання. Спочатку злякався, в кімнаті за столами малювали такі ж, як я, п'ятикласники і хлопці набагато старші, яких зовсім не знав. Але молодий учитель з добродушною усмішкою миттєво розвіяв страхи.
- Заходь, заходь, не бійся - ми не кусаємося, - сказав він мені, зустрівши на порозі. Стіни класної кімнати були у малюнках, на полицях акуратно розставлені вироби гуртківців. «Як в музеї», - промайнуло у мене в голові.
Олександр Петрович провів невелику екскурсію «музеєю» - розповів про деякі роботи, а заодно і познайомив з авторами, які в цей час працювали над новими шедеврами.
- Я так не зможу.
- Зможеш, зможеш! От побачиш, що зможеш! Сьогодні ти малюєш, що тобі хочеться намалювати, те, що тобі подобається.
У класі панувала якась особлива атмосфера - діти малювали, неспішно розмовляючи, сміялися, по-дружньому жартуючи один над одним. Учитель періодично підходив до кожного.
- Подивися, ось тут впало, - вказував він на огріхи в роботі, - а це непогано вийшло.
Він дивився на малюнки на відстані, мружучи очі.
Дві години пролітали миттєво, заняття закінчувалося, і потрібно було йти додому - це трохи засмучувало.
Іноді я пропускав заняття - адже бажання хлопчаків поганяти м'яч або пограти в «пекаря» з друзями буває сильніше всього на світі.
- Чого це тебе не було на уроці, - запитував він.
- Розумієте, Олександре Петровичу, у мене були справи, - белькотів я щось у відповідь.
- Нічого не знаю! Немає таких справ, які не можна відкласти заради малювання! Ось твій малюнок, його треба давно було закінчити. І запам'ятай - я хочу бачити тебе на наступному уроці, - суворо вимовляв мене вчитель, зі спеціально надмірно суворим обличчям. Догану закінчував неодмінно доброю посмішкою.
Портрет вчителя та друга
...
У 1987 році у Біляївську школу №3 прийшли шість молодих фахівців, серед них був я. Щоб познайомити колектив з майбутніми колегами, директор зібрав коротку нараду і представив нас.
Коли черга дійшла до мене, то Олександр Петрович встав і заявив: «Це мій учень - Міша! Він до мене на гурток ходив». Так, завдяки Олександру Петровичу, колектив школи №3 став для мене рідним. Його поради допомогли мені швидко адаптуватися до нових, незвичних для мене, умов роботи в школі. Тепер він був не тільки хорошим наставником, колегою, а й найкращим другом.
При зустрічі з ним завжди обдарує своєю неповторною усмішкою - добру людину, знайде потрібне слово, які б труднощі і турботи не долали його в цей момент. І не розлучається з тобою до тих пір, поки не з'ясує, як твої справи, не перестав ти малювати. Дуже засмучується, якщо чує відмовку «немає часу», «руки не доходять», «не до того зараз».
Неначе чую його голос: «Як це руки не доходять! А я тобі кажу - носи з собою олівець и блокнот. Побачив щось цікаве - малюй!"
Залишається додати ще кілька штрихів, щоб вийшов цілісний портрет. Працюючи з дітьми, Олександр Петрович не тільки вчив основам образотворчого мистецтва і естетики, а й виховував своїх підопічних - прищеплював їм основи етики взаємовідносин, любов до рідного краю, повагу і шанування до свого роду.
Їх багато - учнів і друзів, які пам'ятатимуть, шануватимуть та цінуватимуть Олександра Петровича Кушніра, вчителя та друга.
