Street style – це рубрика, в якій жителі міста на прохання Біляївка.City розповідають про свій стиль. Діляться досвідом, як формують його, щоб гарно виглядати і відчувати комфорт. Сьогодні героїня нашої рубрики – Антоніна Миргородська.
- Я більше тяжію до класики, як у літературі, так і в одязі, - говорить Антоніна.
Разом з тим вона стверджує, що живе в ній і пацанка. Ще з дитинства любить спортивні костюми, шорти – все, що не сковує рухів, в чому можна бути активною. Переглядати свій стиль почала вже у студентські роки. Підштовхнула до цього старша сестра.
- Вона вивчала швацьку справу. Ну, і відпрацьовувала навики та вміння на мені. Багато шила для мене одягу. І я звикла до індивідуального пошиву, - пояснила наша героїня.
Сестра, за її словами, у вподобаннях не була схожа на неї. Більше, ніж вона, тяжіла до жіночності, відслідковувала тренди, переглядала модні жіночі журнали. Згодом потрапила на роботу до популярного в ті часи ательє Елегант. І усі свої ідеї переносила на сестру. Саме тому у Антоніни з’являлися модні сукні, сарафани, юбки та інший одяг.
Можливість купувати готовий одяг, розповіла Антоніна, в неї була у всі роки, але тяжіння до індивідуально пошиву було сильнішим. І зараз в її гардеробі є багато куплених речей, але більше все ж таки намагається шити.
- Я і сама трішки шила, вчилася у сестри. Важливі критерії в одязі для мене - це якісна, натуральна тканина – обожнюю бавовну, льон. Не визнаю синтетику. І важливий комфорт.
В силу своєї професії, довелося нашій героїні багато років поспіль дотримуватися дрескоду. Цього вимагали банківські правила. Це також значно вплинуло на формування гардеробу. Переважна більшість речей були юбки, блузи, костюми.
- Форменний одяг за 20 років так набрид, що після того, як я пішла з банку, з’явилося бажання кардинально змінити гардероб. Вирватися на свободу, звідси, мабуть, і любов до комфорту, вільного крою, «розлітайок».
За модою Антоніна ніколи не слідкувала і не гналася. Все, як вона говорить, проходило повз неї. Набагато цікавіше для неї було читати і подорожувати. Добре розуміла відмінність між модою та стилем.
- Я покладалася на власні відчуття. Звісно, методом проб та помилок з’ясовувала, які фасони, які кольори мені пасують. Зізнатися, я і зараз на 100% в цьому не впевненна і продовжую експерементувати.
Найбільше цінує Антоніна речі, де докладений ручний труд. Коли все ідеально як зовні, такі і з вивороту. Такі речі відшиваються невеликими партіями, а значить, в них можна виглядати ексклюзивно.
- Якщо річ пасує і гарно сіла по фігурі, змінюється навіть хода, вона стає легкою, природньою. До речі, помічаю це і на інших жінках.
Якщо плануються урочистості, Антоніна вдається до відомого стильного рішення Коко Шанель – маленької чорної сукні.
- Я дуже люблю чорний, білий кольори. Але для настрою можу додавати і яскравих. Подобаються, наприклад, яскаві футболки, светри.
Допомагають створювати гарні образи аксесуари. Але все дозовано. Кілька перстнів, обручок на одній руці, усі намиста зі шкатулки на шиї – це не про Тоню.
- Проста маленька брошка або шнурочок, шарф, капелюшок можуть розставити необхідні акценти.
Щодо шопінгу, то він Антоніні не приносить задоволення. Купувати одяг на 7 кілометрі для неї – випробування. Покупки через інтернет – теж не варіант. Адже річ необхідно побачити, пощупати і приміряти.
- Я розбалувана індивідуальним пошивом, високими критеріями, а це значно ускладнює вибір у масмаркеті. Якщо зрідка і відвідую, то маленькі магазини з конкретним асортиментом. Нещодавно знайшла такий аж на 5-му поверсі у Новому Привозі. Орієнтуюсь навіть більше на продавців. Які хочуть не просто продати товар, а продати лише в тому разі, коли річ дійсно пасує клієнту. Якщо ні, то буде відмовляти. В цьому магазині саме така продавчиня.
Переконана наша героїня, що щастя не залежить від об’єму гардеробу. Навпаки, вона за обмежене споживання.
- Я по натурі – мінімаліст. І з роками ще сильніше це відчуваю. Не потрібно багато речей. Якщо є база, а в кожного вона своя, то можна виглядати гарно і стильно. А зайві речі захламляють не лише шафу, а і життя, - підсумувала наша героїня.
Фото з архіву Антоніни Миргородської
