У перші дні після Чорнобльської катастрофи біляївчанка Віра Комиш була однією з тих, хто потягом евакуював у Прип'яті дітей з дитячих будинків та інтернатів. Зараз вона на пенсії, але статусу ліквідатора так і не отримала, як і жодних виплат або пільг. Роботу її бригади держава тоді не оцінила належними чином. Але жінка ні на що не нарікає і дякує Богові, що має сина і досі сама жива. Більшість її колег вже відійшли у вічність. Вона поділилася з нами спогадами про ті жахливі події.
В той час Вірі було 27 років, вона працювала провідницей на Одеській залізниці.
- Керівництво нам повідомило, що треба поїхати до Києва і забирати дітей з табора, - згадує вона. – Ніхто чітко не пояснив, куди ми будемо насправді їхати, і що маємо там робити. Їхали, думали, як зазвичай, на на 3-4 дні. 29 квітня прибули на місце, почали евакуацію, і займалися цим аж до 20 травня. Не нарікали, а просто виконували свою роботу. Бо це треба було робити.
Еквакуацією, за словами жінки, займалися дві бригади. Це було два потяги з кількістю по 18 вагонів, в кожному по провіднику. У вагоні - 54 місць. Тобто неважко порахувати, скільки за декілька тижнів вони змогли перевезти дітей, намаючись врятувати.
Переважно евакуювали дітей, в яких не було батьків. Забирали їх з дитячих будинків та інтернатів, які знаходились у Прип’яті або неподалік, у Бучі. Також були серед них діти, батьки яких залишались у зоні, щоб допомагати з ліквідацією аварії.
Вік дітей був різним. Спочатку забирали зовсім маленьких - від пів року до чотирьох. Потім старших – від чотирьох до шести. А вже згодом були школярі. Останні, за словами жінки, добре розуміли, що трапилося. Усвідомлювали і говорили, що, можливо, цей день або ніч у потягу може бути для них останнім.
Дивитися на дітей, за словами нашої співрозмовниці, було дуже боляче. Вони намагалися приділяти їм максимум уваги. Доглядали, втішали, мили, прибирали за ними, багатьох треба було ще годувати з ложечки. Але усе це теж було складно зробити. Адже на 54 дитини був всього один лікар, дві няні і один провідник.
- Діти на час поїздки отримували пайок, а ми – ні. Про це ніхто не подумав. І залишати вагон ми також не мали права, не могли вийти у місто. Тож, доводилося у прямому сенсі харчуватися тим, що не доїдали і залишали діти. Не знаю, як ми знаходили сили, щоб не втрачати свідомість. Можливо, тому що були ще молоді, - ділиться Віра.
Але умови роботи і голод, за її словами, це було ніщо у порівнянні з моральним навантаженням, яке доводилось витримувати. Це вдавалося не всім. Серед колег Віри були ті, які зривалися і не могли більше бачити те, що відбувалося. Знедолених і приречених дітей, скалічених людей. Коли шкіра злазила з рук людини, а вона залишалася живою.
Евакуація жителів з Чорнобиля
Не оминуло радіактивне опромінення і працівників бригад. Щоразу, прибуваючи на місце, рівень радіації у них перевіряли дозометром.
- Наше волосся аж дзвеніло, коли підносили прилад, так само одяг. Адже у нас іншого і не було, - згадує Віра.
Першим, за її словами, про себе давало знати горло. Все починалося з ангіни. Згодом лікар їм пояснив, що до кінця життя, якщо десь на території їх проживання хоч трішки підвищиться рівень радіації, у носоглотці у них відкриватиметься рана.
- Це дійсно так, я сама стала дозометром. Як тільки неподалік відбудуться якісь викиди, я це одразу відчуваю. З моєї бригади, а це 18 людей, в живих зараз залишилися лише четверо. Я теж перенесла чотири операції, але вдяча Богу, що встигла народити і виховати сина, і що й досі жива, - говорить жінка.
Вона пояснила, що не надали статус ліквідаторів одеським бригадам, які займалися евакуацією дітей з Прип'яті, через якісь формальні колізії. У документах чомусь зазначався зовсім інший маршрут, яким вони слідували. І він не потрапляв до чорнобильських зон. Але вона вже давно не зважає на це, бо вважає, що є речі більш важливіші.
- Стільки людей загинуло, скільки ці люди натерпілися, намучалися, на такі жахіття надивилися. А ми маємо бути щасливі, бо живі. Я не можу й досі без сліз згадувати той період, тих дітей, тих людей. Мені здається, що не всі зараз розуміють, наскільки ми маємо бути вдячні їм за те, що живемо зараз, - зазначила наша героїня.
Коли Віра чує зневажливе ставлення до учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, згадує один з випадків свого життя, за який їй й досі болить:
- Наша зміна завершилась, і я наприкінці травня поверталася додому. Їхала у потязі з іншими людьми у купе. Мене тоді провідники запросили на вечерю у вагон-ресторан. І одна жінка – сусідка по купе, зрозумівши, що я з Чорнобиля, зневажливо сказала: А я думаю, чому так радіацією запахло. Було дуже образливо це чути. Тоді я їй відповіла, щоб вона запам’ятала на все життя, що радіація не має запаху.
