З Надією Іванівною Ковригіною ми познайомились випадково. Вона завітала до редакції у справах. Жінка з виразним російським акцентом виявилась нашою підписницею. З гордістю зауважила, що вже вивчила українську мову і читає усі публікації. Розповіла, що сама - корінна росіянка, закохалася в Біляївку з першого погляду і нікуди звідси їхати не збирається. Ми попросили Надію Іванівну поділитися історією свого життя.
Родом наша співрозмовниця з Красноярського краю. У 20 років її, як медсестру, комсомол направив працювати на Таймирський півострів. Це найпівнічніша частина Євразійського континенту – Сибір. Треба було відпрацювати 3 роки, а вона залишилась там на 19. Створила сім’ю, народила трьох дітей.
- Там було багато в’язниць. На той момент їх розформували. Колишнім в’язням дозволили жити вільно, але лише на цій території. Скільки невинних людей було! Серед таких жили. Без сліз слухати їх історії життя було неможливо. У кожного другого туберкульоз, хронічні захворювання, - згадує Надія Ковригіна. – А місцеві, особливо шамани, які курили довгі трубки, нас взагалі не надто привітно сприймали.
Чоловік Надії Іванівни – з Одещини. Після війни доля теж закинула його до Сибіру, де він і зустрів свою майбутню дружину.
- Я сказала чоловіку: відвези мене туди, де тепло. І ми залишили місто Дудінку. Прилетіли до Одеси.
Як переселенцям родині Ковригіних дозволили обрати для життя будь-який населений пункт Одеської області. Так вони у 1975 році приїхали на оглядини до Біляївки.
За словами жінки, діти перший час навіть здригувались від шелесту листя, настільки незвичним було їм його чути. Вперше побачили, звідки береться картопля, і як ростуть інші овочі та фрукти.
- А яка біляївська кухня! Це щось неймовірне. Вперше пригостила мене місцевими стравами сусідка через город – Марія Філіпова. Вона згодом стала мені другою мамою, - розповіла наша героїня. - Навчила готувати: фарширувати перці, робити ікру, варити борщ, варення та інше. А також навчила читати українською та розуміти її.
Українську Надія Іванівна вчила за шкільними підручниками онуків Марії Філіпової. Допомагали і діти, які вже також ходили в Біляївці до школи.
- Син, доньки любили бігати гратися до біляївських друзів. Поступово в їх словарному запасі почали з’являтися українські і суто біляївські слова. Пам’ятаю, першою фразою, яку вони вивчили, була: "шоцетаке". Так, діти вчилися один в одного, а ми вчилися у дітей.
Вдосконалюючи українську, дивилась наша героїня українські програми по телевізору, слухала українське радіо.
Надія Іванівна Ковригіна
- Ще коли я жила в Росії, чула, як там співали українські пісні. Вже тоді вони запали мені в душу. "Два кольори" - одна з моїх найулюбленіших. Я можу їх слухати годинами. Так вони проходять крізь серце.
Зараз, розповіла Надія Іванівна, вона навіть забуває деякі російські слова, бо добре знає їх українські відповідники.
- Розумію українською все. Лиш розмовляти ніяк не наважусь. Боюсь, що в мене виходитиме не так гарно, російський акцент накладає свій відбиток.
Зараз Надії Ковригіній 83 роки. З 1975 і до виходу на пенсію вона працювала медсестрою в Біляївці. З теплотою згадує ті роки і колег. Говорить, що дуже любила свою роботу і не менше - своїх пацієнтів. Часто їм потрібна була звичайна підтримка: посидіти поруч, потримати за руку, порозмовляти.
- Якось на автобусній зупинці до мене підійшла жінка. Вона сказала, що колись я лікувала її маму. Вона зараз вже покійна. Але перед смертю дуже просила покликати Надію Ковригіну. Жінка вірила, що від того їй стане краще. Я дуже розчулилась і запитала: так чому ж не покликали? Виявилось, що то була не моя зміна, а вони не знали, де я живу. Так жаль мені було. Я інколи думаю: чи могло б статися чудо, якби все було інакше?
