У п'ятницю, 1 грудня, 90-ий День народження відзначила біляївчанка Ганна Пазина. Від імені громади її привітали представники Біляївської міської організації ветеранів - Анатолій Любчак та Людмила Степаненко.
Ганна Марківна - багато років живе у Біляївці. Майже 30 років - проробила в тодішньому колгоспі "Промінь": на фермі, в овочництві, на зерноводстві.
- Моїм керівникам чи колегам немає, чого на мене ображатися, - згадує Ганна Пазина, - жодної роботи не боялася. Треба когось підмінити, затриматися - завжди погоджувалася.
За відповідальне ставлення до своїх обов'язків Ганну Марківну неодноразово нагороджували грамотами та навіть Орденом Трудової Слави. Сьогодні ці всі нагороди жінка зберігає у коробочці та інколи передивляється, згадуючи минулі часи.
Одна з нагород Ганни Пазиної
Так сталося, що вона похоронила за шість років чотирьох своїх найдорожчих людей - чоловіка та трьох синів. Сьогодні поряд з нею шість онучок та один онук. Про Ганну Марківну добре дбають, вдома - чисто, тепло, затишно, гарний ремонт. Але вона сама не дозволяє собі лінитися. Своє завзяття до роботи, до фізичної праці називає секретом довголіття. Навіть зараз самотужки перекопує город. На городі вирощує зелень на продаж та возить її на Привоз. Влітку продає надлишки овочів, які вирощує сама. Особливо у неї виходять помідори: спражні, домашні, ароматні, як у дитинстві. Їх вона продає у Біляївці, виносячи на Лобанівку.
Ось цей город, перекопаний Ганною Марківною
- Було таке, що поряд з бабусею зупинився джип, - розповідає її онука, - вийшла звідти жіночка. Вся з манікюром, макіяжем. Запитала, скільки коштують помідори - та почала торгуватися. Мовляв, куплю всі по п'ять гривень.
Бабуся була засмучена до сліз. Каже їй:
- Дитино, а ти знаєш, скільки вода коштує, а скільки праця моя? Чим по п'ять віддати - я краще додому їх заберу.
У той день так ніхто і не купив в неї помідор. Забрала додому.
Жінка була дуже розчулена, отримавши подарунки та квіти
Вітання від громади, квіти та подарунки, які були куплені для неї міською радою - дуже розчулили Ганну Пазину. Вона не стримувала сліз та весь час дякувала.
Втім, здається, що це нам потрібно дякувати та просити вибачення у таких людей, які все життя працювали, створювали блага, якими ми користуємося сьогодні, а в свій поважний вік не мають спокою та відпочинку.
Раптом наші читачі побачать на вулиці цю або таких самих бабусь. Зупиніться. Купіть, не торгуючись, у них щось. Навіть, якщо ви не планували їсти в цей день салат з помідор, плачинди з гарбузом або пити чай з калиною. Просто зробіть добру справу.
