У червні 2023 року за кордоном перебувало 8 млн 177 тис. українців. Абсолютна більшість з них — 79% — планують повернутися в Україну після закінчення війни, лише 11% опитаних ще вагаються, а 10% — не планують узагалі. Однак поки українці за кордоном, вони змушені переживати різний досвід: труднощі адаптації, втрату соціального статусу, “застрягання між двома світами”, проблеми з фінансами. Біляївка.City поговорили з українкою Анною Геращенко, чий досвід може бути корисним тим, хто перебуває у пошуках відповідей на свої питання.
Анна Геращенко народилася в Харкові, за освітою — медик, лікар-педіатр, мама трьох дітей. Анна має досвід тимчасового переїзду до Нідерландів, повернення в Україну, тотального спустошення, розчарування та вигорання на роботі в органах місцевого самоврядування та переїзд знову до Нідерландів.
Після високих державних нагород та відзнак, уваги з боку всеукраїнських ЗМІ, якийсь час працювала у супермаркеті. Згадує цей період як дуже щасливий — місцеві люди частіше дякували їй за просту роботу, ніж односельчани за чотири роки надривної інтелектуальної, фізичної праці на посаді старости.
Анна змогла відновити свій соціальний статус, знову допомагає людям — працює в одному з нідерландських муніципалітетів. Попри всі випробування, спустошення та відчай, ніколи не втрачала зв'язків з Україною. Її старший син, хоча очікували батьки, що освіту отримає в Нідерландах, повернувся в Україну.
Ми розпочинаємо нашу розмову зі слів, що в долі своєї співрозмовниці Біляївка.City побачили сотні активних та ініціативних українок, які роками вкладали зусилля у зміни в Україні, і деякою мірою відчувають себе зрадженими та не підтриманими суспільством. Коли гортала Facebook Анни — там неймовірно великий шлях: навчання, акції, волонтерство, суботники. Фото без макіяжу та костюмів поруч з односельчанами. Титанічна праця.
Анна Геращенко на одній з екологічних акцій у селі
Людям одних цінностей важливо гучно про себе заявляти
Перший раз пожити за кордон Анна поїхала разом з чоловіком-програмістом просто, щоб побачити інше життя. Планів на еміграцію не було. Часто приїздила в Україну, тривалий час як волонтерка інтернатів для дітей з інвалідністю.
Батьки Анни на той час купили дачу неподалік від Харкова, у селі Тернова, Чугуївського району. Вона приїздила туди з дітьми, поруч був чудовий ліс, природа, хоча занедбані, у смітті.
Таким були околиці села - у прекрасному лісі сміття
— Це було двадцять кілометрів від Харкова, але життя дуже відрізнялося, — розповідає співрозмовниця, — як людина міська, я звикла до певного рівня та комфорту життя. Усвідомивши проблему, ініціювала низку екологічних акцій, соціальних ініціатив, які спочатку не знайшли відгуку серед селян. Для них було незрозуміло, чому потрібно прибирати в лісі чи навколо села? Вони звикли до такого життя.
Сільська вулиця
Проєкти Анни набули всеукраїнського та міжнародного розголосу, бо приїжджали волонтери навіть з різних країн. Англійці прибирали ліс біля Харкова — цей сюжет надихав, але більше, що до нього потягнулися прості сільські люди.
— Це був проєкт з нуля, але він змінював свідомість людей, — згадує Анна, — мені писали з Донецької області та із Закарпаття, з різних куточків, зі словами, що цей досвід повертає віру в можливість змін.
Люди бачили в ній себе: проста жінка, мама, яка зайнята своїми справами, може змінити середовище навколо себе.
Анна розповідає про досвід села на заході для соціальних підприємців
— Для мене було важливо надихати інших жінок. Українки — дуже розумні, активні, але ми не впевнені в собі. Ми так виховані, що багато робимо, але приховуємо свої здобутки. Треба про них говорити. Так ми бачимо, що нас багато та разом можемо щось змінювати. Я впевнена, якщо мовчати, “не піаритися”, як кажуть не зовсім правильно, це йде на шкоду кожній корисній ініціативі. Непрокомунікована ініціатива — мертва ініціатива
Тренд на ненависть та хайп
Ми говоримо з Анною про те, чому так багато людей вигоріли, хто тридцять років працював заради розбудови та розквіту України.
— Наша загальна помилка – це нетерпимість до помилок, своїх, чужих, — впевнена Анна, — у нас ллється ненависть, хайп на людей, які помилилися.
Це зовсім інше, підкреслює вона, якщо говорити про інститут репутації, який характерний для європейських країн. Там людина, яка зробили дійсно щось негативне, що відобразилося на всьому суспільстві, або йде врозріз з мораллю, не має право більше на політичну чи яку-небудь іншу кар'єру. І це не про помилки, які вартують людського життя, бо ціна цих помилок дуже висока.
— Ми ставимося нетерпимо до навіть банальних помилок, які можуть супроводжувати будь-яку людину, що виконує свою роботу з повною віддачею, — заливаємо її хейтом, ненавистю. У Нідерландах я навчилася ставитися до помилок, як до невідворотньої частини роботи. Моя лідерка, ми начальниками не називаємо керівників, каже: ми зробимо багато помилок, коли будемо впроваджувати цей проєкт. Це нормально. Вони не називають “помилки помилками, проблемами”. Вони говорять, що "можна покращити". Це не сприймається як критика, що знищує тебе. Оця нетерпимість в українському суспільстві до помилок, вона сильно б’є по активним людям. Вони заслуговують на більше підтримки та поваги з боку суспільства.
Анна каже, що змінитися має, передусім суспільство, бо багато порядних людей просто не йдуть до влади, або йдуть звідти, бо не витримують цю хвилю хейту. Формувати культуру вдячності та підтримки.
Майдан — лише відтермінував велику війну
У 2014 році, коли стався Майдан, Анна включилася в боротьбу. Багато писала у соцмережах про ставлення Харківщини до подій, щоб не асоціювалася область з проросійськими настроями. Натомість розповідала на своїх сторінках в Інтернеті про людей, які стоять на Майдані. Вона не погоджується з тезою, що Майдан став причиною нападу, він просто відтермінував велику війну та дав змогу до неї підготуватися країні.
— Я бачила українців, які стояли на барикадах, я бачила людей, які приходили до бібліотеки Майдану за книжками після нічної зміни, які запитували історичні книжки та читали поезії. Це були високоінтелектуальні та ідейні люди. Вони були готові вмерти за Україну та цінності, які з нею пов'язували. Я бачила це в їхніх очах. І це відбулося, на жаль, коли російські війська почали з нами війну — спочатку відкривши вогонь на Майдані, потім у Криму та на Сході, а зараз повномасштабно по всій Україні.
У 2014 році у березні, коли росія зробила першу спробу захопити Харківщину, і були повідомлення про те, що українські війська висунулися на кордон, харків’яни їздили полями, вишукуючи їх, щоб допомогти.
— Люди там реально стояли в спортивних штанах, мерзли. Я була свідком того, в якому стані була наша армія в 2014 році. Це було просто жахливо. Пам'ятаю хлопця, який просто в штанах Адідас стояв біля поламаного танку у березні, був лютий холод, пекельний, він був просто синій. Спочатку ми возили їм примітивну допомогу: шкарпетки, згущене молоко.
У 2014 в Харкові вони зрозуміли, що за біда насувається на Україну. Автобуси з Бєлгорода. Молодики з витріщеними очима біля метро. Із заготовленими арматурами вони бігали містом зі скляними очима.
— Тоді зародився серйозний волонтерський рух. Був шалений темп виконання замовлень від військових. Харків відгукнувся неймовірно. Бабусі ділилися всім, чим могли. Телефонували бізнесмени та просто на зупинках вручали суми з чотиризначними номерами. Харків відстояв себе в ті часи. На жаль, в Луганську чи Донецьку не було такої вражаючої кількості тих, хто дав опір росіянам.
Волонтерство на посаді селищної голови
Переломним моментом для Анни стало падіння оборони Донецького аеропорту. Тоді вона вирішила повернутися в Україну на постійне місце проживання.
— Це було дуже болючим, поворотним моментом, коли я сіла та запитала себе, чи ти не брешеш сама собі, що твого волонтерства з-за кордону — вистачить? Я подумала, що у мене досить енергії та кваліфікації, щоб очолити органи місцевого самоврядування в своєму селі. Можу показати, що європейський вектор розвитку — це про комфорт, про безпеку, про гідність, про людину.
Тоді було ухвалене рішення, що вона повертається додому. Воно було дуже болісним, тому що Анна залишала в Нідерландах своїх дітей.
— Я дуже добре розумію, що відчувають ті жінки, які йдуть на фронт. У мене через це рішення розпалася родина. Чесно кажучи, я не думала, що люди мене оберуть. У нас традиційно перемагав опоблок. Навіть на виборах 2019 один з двох округів (всього 14), де не перемогли слуги, а переміг опоблок. Мене, на диво, підтримали. Бо було багато незадоволених “старою гвардією”, а мене знали як громадську діячку та волонтерку, яка навчила людей сортувати сміття, побудувала дитячі майданчики.
Коли люди запитували Анну, чи ставши селищною головою, вона перестала волонтерити, вона істерично сміється. Біляївка.City давно слідкували у соцмережах за Анною, тож пам'ятали десятки історій, як селищна голова везла в своїй машині інвентар на кладовище, щоб поховати безхатька.
— Ти вбиваєш свою машину, ти їздиш і возиш людей, возиш обладнання, щоб переправляти людей на інший берег, коли на річці паводок, або їздиш з лопатами тушити пожежі. Як голова я рятувала дітей від батьків-алкоголіків, сортувала сміття, а мою роботу роками знецінювали. У мене була зарплата у 3,5 тисячі гривень, я докладала до проєктів свої, а мене звинувачували у корупції, — розповідає Анна.
"Доступний транспорт" для сільської ради до реформи децентралізації
Україна у 2015 році жила в пострадянській парадигмі. Купа звітів, паперів, безглуздих нарад, нуль фінансів на місцях. В один з перших місяців після виборів, коли пішов сніг, з району телефонували та запитали, коли сільрада розчистить дороги, хоча вони були на балансі району, а в селі з техніки були одні лопати. Подією року для сільради було купити ноутбук. З'ясувалося, що в сільраді були підприємці, які роками нічого не платили до бюджету. Була земля, а її власників неможливо було знайти.
— Щоб ми не робили, це сприймалося місцевими мешканцями як зрада. Зробили у сільраді теплі туалети — для працівників, серед яких майже всі жінки були, для відвідувачів — злодії та корупціонери. Зробили єдиний адміністративний центр з камерами, щоб бути прозорими для громади, уникати звинувачення у корупції — поширювали чутки, що ця трансляція потрібна для того, щоб “старший брат слідкував за слов'янами”. Ми зіштовхнулися з шаленим опором.
Анна вважає, що у прикордонних селах, у населених пунктах, на які поклала око росія, велася щоденна робота з боку російської агентури, яка підривала довіру до післямайданної влади, доводила до абсурду будь-які позитивні зміни. Цим займалися люди, частина з яких після повномасштабної війни втекли до росії, або перебувають у розшуку за зраду, частина — перефарбувалися у "правозахисників та волонтерів".
— Коли я почала ламати сільські устої, що можна по дзвінку отримати довідку, привілей, то з'ясувалося, ці люди, які казали, ми з тобою за Україну, вони мали на увазі трошки іншу Україну. Вони мали на увазі, що ми за зміни, але ці зміни не мусять нас ніяким чином торкатися. Тобто ти там щось змінюй, але якщо я подзвоню, то я хочу, щоб все було, як раніше. Когось ми змушували платити податки, комусь не підтвердили документи на липову довідку про інвалідність, і кількість незадоволених зростала.
Попри опір Анна змінювала село крок за кроком: вказівники на вулицях, організований збір сміття, дошки оголошень, вуличне освітлення, техніка, гуртки. Не робота виснажила, а відсутність підтримки та захисту, перш за все, від односільчан.
Вони були не проти мене, а проти України
— У мене в той період почалися проблеми зі здоров'ям, я ледве ходила, жила на знеболювальних, але не могла собі дозволити піти на лікарняний, бо через постійні протести, невдоволення, змушена була бути на зв'язку.
Робоче місце навіть на лікарняному ліжку
Наприклад, треба сміттєвоз поставити на баланс, а депутати опоблоку не виходять на сесію. Кворуму немає. Сміттєвоз поставили на баланс, депутати опоблоку подають до суду.
Сміттєзбірна машина, яку селище отримало вперше за свою історію. Анна Геращенко так описала цю події у своєму фейсбуці: "Нашу дівчинку, на яку чекали трохи більш ніж 9 місяців, а мріяли все наше свідоме екологічне життя. Її назвали Джозефіна. І вона чудова, як і її місія. Дякуємо всім, хто був залучений до процесу її приходу в наші села: це трапилось о 4 ранку!)"
Коли постало питання вуличного освітлення, то підготовка тривала два роки. Від депутатів вимагалося прийти та проголосувати за це, а депутат, онука якого живе на цій вулиці, не хотів це робити. Тобто це була абсолютно деструктивна діяльність.
— Щотижнево 1-2 рази покатушки в обленерго. Поставити чергову печатку, підпис, поцілувати замок юриста або начальника. Я не взяла їхнього "Альошу", підрядника, освітлювати вулиці, бо він обурився, як це так я прошу в нього кошторис (це було до впровадження prozorro) то вони мене так наказали.
Хто колись мав справу з обленерго, той зрозуміє, як це складно було домовитися вирішити якесь питання
— Депутати від опоблоку боролися, насправді, не проти мене, а проти України. Вони дійсно хотіли, щоб там була росія.
— Я написала заяву про відставку в грудні 2019 року, не добувши до кінця строку 9 місяців. На той час сесії були заблоковані повністю, стояло питання про неприйняття бюджету на 2020 рік, що негативним чином впливало на життєдіяльність громади у всіх сферах. Ще я реально не очікувала удару з президентськими виборами. Я жила тоді вже на війні. Для мене війна була тоді визначальною. Я повернулася в Україну через війну. Мені в принципі було в Нідерландах непогано. Я не могла зрозуміти, як люди могли так знехтувати безпекою країни, своєю безпекою?! Я не вірила в ту Україну, яку я бачила на виборах у 2019 році, яка проголосувала за некомпетентних лідерів. З водою вихлюпнули дитя.
Другий раз до Нідерландів
Згадує свій стан після чотирирічною роботи на посаді голови як спустошення та повне виснаження. Вона пройшла шлях, який добре знайомий українкам після повномасштабного вторгнення. Працювала у супермаркеті, мила тележки. Згадує цей період з добротою, бо відчула від людей багато вдячності за свою просту працю. Набагато більше, ніж було на посаді голови.
— Зараз працюю в мерії міста Занстад. Ця робота почалася рік тому, коли був потік біженців. У мерії не розуміли нашої мови, ментальності, тому залучили мене. Але до того я була дуже активна у голландському суспільстві. Про мене знали, як про соціально активну людину, я стала членкинею місцевою політичної партії. Таким чином зі мною зв'язався мер міста з проханням пошити прапор України для мерії.
Найважливішим питанням в адаптації Анна називає вивчення мови.
— Я приїхала в грудні 2019 року, всі ці два роки я вивчала мову дуже активно, мені хотілося працювати на більш кваліфікованій посаді. Праця для українців — це сенс життя, ми це бачимо по українцям, які приїжджають зараз. Перше питання, яке ставлять українці "Де я можу працювати". Вони не хочуть сидіти на соціальних виплатах. Без мови ти будеш вилучений з суспільства. Навіть англійська тут нічого не означає, якщо немає місцевої мови. Мова цементує ідентичність. І це всі розуміють.
Нова робота Анни Геращенко
За кордоном Анна є потужним голосом України. Працює також з мігрантами. Робить багато для адаптації їх у Нідерландах.
Коли в українців опускаються руки, коли вони думають, що наш шлях унікальний — Анна нагадує історію Нідерландів. Для неї — це приклад країни з дуже цивілізованим підходом до організації життя та поваги до людської гідності.
Нідерланди також мали 80-річну війну з загарбниками. На них нападали іспанці, країна була у розбраті, бо були католицькі міста, які відкривали ворота перед іспанцями. Були протестантські, які дуже сильно виборювали свої права, зокрема, на віросповідання, на свободу слова. Тут заборонялося книговидавництво та друк газет нідерландською мовою. Вони пережили пекельну війну з інквізицією, в якій були жорстокі тортури, жорстоке подавлення інакомислення.
— Коли нідерландці кажуть мені, що ми б не змогли боротися так, як українці зараз, я відповідаю, що ви змогли, просто 500 років тому, коли ви виборювали свободу для себе. І у вас, і у нас бажання свободи — воно в крові. Ці паралелі нас єднають, єднають Україну з Європою та європейською цивілізацією. Вони дають нам, українцям віру, що виборовши свободу, можна збудувати настільки гідне життя для кожної людини.
Перший пріоритет, який відкриватиме двері, це вивчення мови. Навіть якщо ви повернетеся в Україну, ці знання не будуть вам зайвими. Перебування в чужій країні дає сильне щеплення проти інфантильності, яка притаманна українцям.
— Інколи наші починають обурюватися: я працювала в податковій, а мене зараз беруть на фабрику, я хочу теж працювати тут в податковій. А як ви можете працювати в голландській податковій, якщо ви не знаєте мови? Ну, яким чином ви просто собі це уявляєте?
Інтерес до нового місця життя, знайомство з його культурою та традиціями, ставлення з повагою — теж запорука успішної інтеграції.
— Навіть європейська бюрократія, на яку так часто обурюються українці, - каже Анна, — вона ж не просто так виникла. Держава гарантує щось людині, бере на себе певні зобов'язання. Вона має все зробити правильно, тому інколи це виходить повільно. Умовно кажучи, толку зі страхового поліса, який вам оформили за кілька годин, якщо за ним ви не отримаєте жодних страхових виплат? І нехай поліс оформлюється довго, але він гарантує вам, що у разі необхідності ви будете захищені.
Ще важливо, каже Анна, не думати довгими планами. В еміграції, у біженстві, коли все дуже складно та незрозуміло, варто мислити категоріями, які ви можете контролювати: день, тиждень, місяць. Не відмовляти собі у маленьких радостях. Приймати нову реальність та намагатися дбати, перш за все, за свій ресурсний стан та ментальне здоров'я.
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of EU4IM’s beneficiary LLC IA Bilyayivka.Info and do not necessarily reflect the views of the European Union. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю ТОВ ІА "Біляївка.Інфо" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
