Британський політик Девід Бланкетт, американський фотограф Піт Еккерт, італійський шеф-кухар Ентоні Андалоро, турецький художник Ерсеф Армаган, пара малійських музикантів Амада Багайоко та Маріам Думбіа – усіх цих людей об’єднує лише одне – вони незрячі, але це не завадило їм побудувати кар’єру і стати успішними в різних сферах. Втім, в Україні ще й досі багато підприємців впадають у ступор, коли бачать в резюме відмітку про інвалідність та інформацію про незрячого кандидата на посаду. Біляївка.City відвідали Львівський музей у темряві “Третя після опівночі”, де працюють незрячі гіди. Вони пояснили особливості працевлаштування людей з глибокими порушеннями зору та впевнені, цього не потрібно боятися.
Музей у темряві “Третя після опівночі” – це соціальне підприємство з філіалами у Києві та у Львові, де працевлаштовують незрячих людей. Мета закладу – через різні інтерактивні формати (екскурсії, виставки, прогулянки, концерти, побачення у темряві) познайомити відвідувачів з життям незрячих та спростувати основні стереотипи, які сформувалися в суспільстві.
Стереотипи щодо незрячих, які сформувалися у суспільстві: Стереотип 1. Незрячі люди несоціалізовані, вони навчаються в окремих групах. Стереотип 2. Незрячі можуть працювати лише на спеціальних ізольованих підприємствах та виконувати низькокваліфіковану ручну роботу. Стереотип 3. Незрячі не можуть користуватися комп’ютерами та телефонами, а відповідно - вони не мають доступу до Інтернету, сайтів, соцмереж. Стереотип 4. При працевлаштуванні незрячої людини потрібно провести дорогу та складну адаптацію простору: встановити попереджувальні стрічки, тактильні таблички тощо. Стереотип 5. Незрячі не можуть самостійно добиратись до роботи. Чому ці тези хибні - читайте далі у статті.
Чи дійсно існує проблема працевлаштування незрячих людей?
В Україні немає точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушенням зору, всього за різними неофіційними оцінками – від 70 до 300 тисяч незрячих людей. Під час повномасштабної війни ця кількість почала стрімко зростати, а шпиталі – переповнюватись військовими, які втратили зір на війні. Усі вони заслуговують на якісне лікування, реабілітацію та повноцінне життя у майбутньому, включаючи роботу та самостійне забезпечення власних потреб. Втім, за статистикою кількість працевлаштованих людей з інвалідністю по зору складає до 20%. Більшість з них працюють на малооплачуваних низькокваліфікованих роботах, і лише одиниці – юристами, програмістами, журналістами, адміністраторами тощо. Їм доводиться докладати втричі більше зусиль, щоб отримати доступну для інших посаду. Інші 80% – змушені, як вони самі кажуть, “сидіти на шиї” у близьких, або виживати на мізерні виплати від держави. Чують відмову за відмовою, коли роботодавець дізнається про інвалідність.
З проблемами працевлаштування через порушення зору стикнулася Катерина Халецька, працівниця музею у темряві у Львові. За спеціальністю вона – масажистка, три роки пропрацювала у приватній дитячій клініці, а коли там закрився масажний кабінет – більше не змогла знайти роботу за фахом.
– Я подавалася на різні вакансії, – розказує Катерина, – мене запрошували на співбесіди, але щойно дізнавалися, що я незряча, одразу казали “До побачення”. На питання чому – хтось пояснював, що шукає масажиста і фізіотерапевта “два в одному”, переймався, що я не опаную апарати, хтось хвилювався, що під мене треба переобладнувати кабінет, а хтось – просто клав слухавку, не називаючи причини.
Катерина Халецька, працівниця музею у темряві у Львові
Страх, нав’язані стереотипи та відсутність реального досвіду взаємодії з незрячою людиною – ось основні причини, чому підприємці бояться брати на роботу незрячих людей. Саме тому ми вирішили розказати про механізм та особливості працевлаштування незрячих на прикладі музею у темряві. Всього тут працює дев’ять незрячих гідів.
Де шукали незрячих людей у команду?
– Коли ми вирішили відкрити соціальне підприємство і взяти на роботу незрячих, насамперед я звернулась в УТОС (Українське товариство сліпих), – розповідає Аліна Марненко, керівниця музею у темряві “Третя після опівночі”, – там мені дали контакти молодих та ініціативних незрячих людей, які хочуть щось робити. Усіх ми розглядали як потенційних кандидатів у майбутньому.
Аліна Марненко, керівниця музею у темряві "Третя після опівночі"
Пізніше, після оголошення про відкриття музею, додатково поширювали інформацію у соціальних мережах, серед організацій, а також публікували вакансії на всеукраїнських платформах Work.ua та Robota.ua.
Незрячі люди, так само як і зрячі, користуються соцмережами та різноманітними сайтами. Телефони та комп’ютери вже давно адаптували під них. Достатньо лише увімкнути спеціальні функції на смартфонах (VoiceOver на Iphone, TalkBack на Android) або завантажити програму NVDA для Windows. Єдине, що вони не зможуть прочитати – інформацію на картинках. Саме тому власники сайтів мають дбати, аби їх ресурс був доступним для людей із порушенням зору. Є цілий перелік правил, яких варто дотримуватися, одне з них – описувати зображення на сайті через параметр ALT при розробці сторінки.
Хто ваші працівники за освітою?
– Для того, щоб працювати в нашому музеї не обов’язково бути гідом за спеціальністю, – ділиться Аліна Марненко, – головне, на що ми звертали увагу – це soft-skills (особистісні характеристики людини, її комунікативні навички, відкритість до оточуючих, вміння працювати в команді) та активна громадська позиція, адже людина має надихати, бути прикладом для інших зрячих та незрячих людей.
Наприклад, Тетяна Антоненко, працівниця музею у темряві у Києві, за спеціальністю журналістка. Декілька тижнів тому вона захистила диплом у Київському національному університеті культури і мистецтв. Вона навчалася у звичайній групі пліч-о-пліч зі зрячими одногрупниками і не відчувала жодного дискомфорту.
Тетяна Антоненко, працівниця музею у темряві у Києві
– На парах я навчалась нарівні з усіма, – ділиться Тетяна, – до мене не було особливого ставлення. Єдине, якщо надсилали якусь інформацію в pdf-форматі, щоб я могла прочитати – її конвертували у word. А рукописні конспекти я замінювала друкованим варіантом.
Як проводили відбір?
– Спочатку бажаючі заповнюють заявки або надсилають нам свої резюме. Після цього я їх запрошую на індивідуальні співбесіди, під час яких розумію, зможе в нас працювати ця людина чи ні, – ділиться Аліна Марненко, – всього за весь час існування музею я провела близько 50 співбесід з незрячими людьми. Є окремий етап, коли я задаю максимально незручні питання і дивлюсь на реакцію людини. У майбутньому це допомагає уникнути конфузних ситуацій, коли відвідувачі питають щось на кшталт: “А ви розрізняєте кольори?”, “А як ви миєте голову?”, “А як незрячі займаються сексом?”
Якщо людина пройшла етап співбесід, вона переходить до навчання. Вивчає сценарій однієї з екскурсій та паралельно приїжджає в музей і вивчає простір, аби добре в ньому орієнтуватися, тренується проводити перші екскурсії на персоналі та друзях музею. Зазвичай етап навчання займає від кількох днів до трьох тижнів. Після – офіційне працевлаштування. Проте ще деякий час людина проводить екскурсії під наглядом досвідченого гіда, поки вона повністю опанує нову професію та відчує впевненість у своїх силах.
Як облаштовували простір у музеї?
В ідеалі – для незрячих варто встановити тактильні смуги та інформаційні таблички зі шрифтом Брайля. Проте відсутність таких елементів зовсім не привід не брати на роботу людину з порушенням зору. Зазвичай незрячі дуже добре орієнтуються в просторі, де вони живуть або працюють, і без цих знаків. Їм достатньо декілька разів обійти приміщення, аби повністю його запам’ятати.
– У нашому музеї підписані шрифтом Брайля лише окремі предмети на кухні, такі як кава, чай, цукор, сіль, а також ящички для речей членів нашої команди, – розповідає Аліна Марненко, – у майбутньому ми ще плануємо нанести додаткові тактильні попереджувальні смуги. Втім, це більше для безпеки наших незрячих відвідувачів, які приходять до нас вперше.
Музей у темряві у Львові
А от, що точно варто запам’ятати, в місцях, де працюють незрячі люди, все має лежати на своїх місцях. Тут неприпустимо залишити стілець у проході або кинути на підлогу рюкзак. Будь-яка перестановка може стати не лише незручною, а й небезпечною для незрячих колег.
Музей у темряві у Львові
Як гіди добираються до роботи?
Незрячі можуть самостійно пересуватись містом. У цьому їм допомагає тростина, разом з нею вони стають незалежними. Звісно, якщо незряча людина йде маршрутом вперше, їй трошки складніше. Тоді вона може скористатись навігатором з озвучкою або допомогою сторонніх людей. Проте багатьом достатньо декілька разів пройти однією дорогою, запам’ятати її, визначити для себе якісь орієнтири (це може бути навіть запах кави біля кав’ярні або яма на тротуарі), аби впевнено самостійно пересуватись надалі. Єдиний нюанс, незрячим людям важче робити дві справи одночасно: наприклад, йти і пити каву або розмовляти по телефону. Вони мають зосередитися на орієнтирах і звуках.
– Незрячі люди, які у нас працюють – незалежні, – ділиться Аліна Марненко, – зазвичай вони приходять на першу співбесіду з кимось, а далі вже без проблем добираються до роботи самостійно. Хоча у нас є гід, який дуже круто орієнтується у місті. Коли він йшов до нас вперше, я просто надіслала йому детальну інструкцію в месенджері, як до нас дістатися, і він прийшов сам.
Часто люди запитують, як незрячі користуються громадським транспортом. Найбільш пристосоване для незрячих людей метро, там завжди оголошують станції та супроводжують людей з інвалідністю, у трамваях-тролейбусах рідше, а от з маршрутками поки складніше – доводиться питати у людей на зупинці, який номер під’їхав.
Як реагували відвідувачі?
– Ми завчасно були готові до того, що люди можуть зніяковіти та розгубитися під час зустрічі з незрячим гідом, так як для багатьох цей досвід вперше, – розповідає Аліна Марненко, – проте у нас є фішка, що люди не бачать гіда до екскурсії. Тобто вони знайомляться вже у темряві, коли у них рівні можливості. Це допомагає позбутися бар’єру у спілкуванні та уникнути можливих проблем. Також ми підготували додаткові рекомендації для наших відвідувачів, як правильно спілкуватися з незрячими, супроводжувати, пропонувати допомогу, якими ми ділимося за бажанням вже після екскурсії.
Звісно, усі ці правила не варто сприймати як індивідуальну інструкцію у кожній ситуації. Адже всі незрячі люди, як і зрячі, різні. Тому головне – просто залишатись собою та не нервувати, адже поруч з вами така сама людина, як і ви.
Як регулюється законами працевлаштування людей з інвалідністю
Згідно із ст. 19 Закону України № 875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” для підприємств, установ, організацій діє єдина квота на працевлаштування осіб з інвалідністю. Вона складає 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо в установі працює від 8 до 25 осіб – 1 робоче місце. ЄСВ за працюючу людину з інвалідністю складає 8,41% проти стандартного 22%. За невиконання квоти передбачені штрафи у розмірі 50-100% середньорічної зарплати штатного працівника, помноженої на кількість осіб з інвалідністю, щодо якої не виконано норматив працевлаштування. Проте наразі така система вважається неефективною.
Прогнозується, що вже у другому півріччі 2023 року приймуть доопрацьований законопроєкт № 5344-д про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працю, який передбачає скасування практики встановлення квот для працевлаштування людей з інвалідністю і пропонує три варіанти для роботодавців:
– платити безумовний цільовий внесок на підтримку працевлаштування людей з інвалідністю;
– самому брати людей з інвалідністю на роботу та отримувати підтримку;
– купувати продукт у соціальних підприємств, які вже працевлаштували 50 і більше відсотків людей з інвалідністю.
– Щодо звільнення, – коментує Аліна Марненко, – один з яскравих прикладів, коли нам доводилось прощатися з незрячим гідом: коли хлопцеві зробили операцію, і він знову став бачити! Втім, стереотипи, що незрячу людину неможливо звільнити – також лише стереотипи. До людей з інвалідністю застосовується стандартний механізм: або за власним бажанням, або за згодою сторін, або за порушення. Єдине, згідно із законом, сам факт встановлення інвалідності не може бути підставою для звільнення працівника за п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Труднощі, з якими стикались
– Єдині труднощі, з якими ми стикались, пов’язані з тим, щоб донести нашу ідею до людей, – ділиться Аліна Марненко, – адже це перший такий проєкт в Україні. Коли ми відкривали музей у Києві в 2017 році – це був цілковитий експеримент, ніхто не знав, чи підтримають люди, чи дійсно сприймуть це. Нашою головною задачею було правильно його подати, пояснити, в чому його особливість, в чому різниця від класичних музеїв та квест-кімнат.
Під час відкриття музею у темряві у Львові
Також було важко спочатку оцінити соціальний вплив підприємства. Сьогодні він проявляється у трьох основних напрямках:
1. Просвітництво - руйнування стереотипів про незрячих та формування толерантного ставлення.
2. Інклюзивне дозвілля - створення та проведення власних інклюзивних заходів та залучення інших закладів культури.
3. Професійна самореалізація - працевлаштування незрячих та підвищення рівня їх освіти і кваліфікації через підтримку освітніх програм.
Чи працює рішення ще десь
Музей у темряві “Третя після опівночі” – єдиний в Україні. Однак у світі схожі проєкти функціонують та доводять свою результативність вже не один десяток років. Так ще в 1988 році у Німеччині (Франкфурт) з’явився проєкт “Діалог у темряві”, почали видавати електронні газети та книги для незрячих, організовувати виставки у повній темряві. Пізніше тут відкрили “Музей діалогу”, де знайшли роботу декілька десятків незрячих гідів. Це стало місцем, де відвідувачі можуть повністю зануритися у світ незрячих людей та “подивитись на світ їх очима”.
Пізніше подібні заклади, які підіймають питання працевлаштування незрячих людей, почали створюватись по всій Європі. Як результат – рівень працевлаштування людей з інвалідністю у європейських країнах нині сягає 50% проти 20% в Україні. Це те, до чого ми маємо прагнути.
Поради підприємцям
– Якщо підсумувати, то хочеться аби наш досвід став у нагоді іншим підприємцям, які все ще вагаються під час працевлаштування незрячих людей, – каже Аліна Марненко, – кожен роботодавець зацікавлений в кваліфікованих кадрах, тому саме кваліфікація під час прийняття на роботу і має бути вирішальним фактором. Незрячі люди не потребують якихось поблажок, вони просто хочуть, аби їх знання і навички справедливо оцінювали нарівні з іншими, а не відкидали за ознакою інвалідності. Вони мають бути в соціумі та працювати серед інших людей.
