Війна застала трьох подруг у селищі Станіслав, що на Херсонщині. До війни воно розвивалося як туристична перлина області. Тут покращували інфраструктуру, розвивали крафтові виробництва: все, щоб привабити туристів та зробити селище комфортним для його мешканців. Станіславські скелі, які знаходилися на території громади, часто порівнювали з американським Гранд Каньйоном або ісландськими кольоровими горами. Жовто-зелені скелі знаходяться на правому березі Дніпровського лиману. Саме ним рятувалися від постійних обстрілів та руйнувань Юлія Мельникова, дві її подруги та собачки Дорі та Фібі.
47-річна Юлія - менеджерка з організації перевезень негабаритних та важких вантажів. Незадовго до війни вона купила будинок у селищі Станіслав, почала робити в ньому ремонт, знайшла нових подруг та друзів на Херсонщині.
- Війна все змінила, - каже Юлія, - роботу, бо повністю змінилися маршрути та логістика, я покинула будинок, який щойно купила.
Після 24 лютого до Юлії з Херсона приїхали дві її подруги. Вони вирішили, що у невеличкому селищі буде безпечніше, ніж у великому місті та у багатоповерховому будинку.
Спочатку так і було. Однак все змінилося миттєво, коли ворог захопив Херсон та посунув на Миколаїв через селища Станіслав та Олександрівку. Там почалися запеклі бої, а також ракетні обстріли мирних населених пунктів.
Одна з ракет, яку випустив ворог на селище
Безпечної дороги для евакуації не було
Гуманітарна ситуація в селищі погіршувалася щогодини.
- Спочатку зникло світло, потім вода, - згадує співрозмовниця, - ми набирали воду в лимані, телефон, щоб бути в курсі новин, заряджали у сусіда, який мав змогу час від часу запускати генератор. У село більше не привозили продукти, хліб, медикаменти.
Потім окупанти зайшли в село, та бої точилися на вулицях. Лунали кулеметні та автоматні черги. Виходити на двір стало небезпечним. В таких умовах подруги протрималися 17 діб. Коли закінчилися продукти - вирішили виїжджати.
Про маленьке селище ніхто не думав, евакуаційних коридорів для нього не створювали. Воно було повністю заблоковане - окупанти виставили свої блок-пости навколо нього. Власної автівки у жінок не було.
- Ще один ризик - заміновані дороги, - говорить Юлія, - постійні бої, вибухи. Ми хотіли рушити на Миколаїв, але не розуміли, чи безпечно це.
Порадившись зі знайомими, вирішили, що спробуємо виїхати не сухопутним шляхом, а водним - на човні.
23 кілометри водою, щоб врятуватися від російських окупантів
Подруги тричі готувалися вийти на воду - тричі їм заважала погода. Одного ранку знову був потужний шторм, але за годину вітер змінив напрямок та вирішили - час в дорогу.
На собі жінки не мали рятівних жилетів, не було спеціального одягу, зібрали мінімум речей та взяли двох собачок-дівчаток: міні пуделя та метиску джек-рассела.
- Вони як діти, я не могла їх залишити, - розповідає Юлія, - всю дорогу вони поводилися дуже чемно, навіть голосу не подали, наче відчували всю важливість евакуації.
Погода весь час змінювалася. На березі лунали обстріли. З собою жінки мали невеликий білий прапорець, але не знали, чи врятує він їх від обстрілів. Пригодився він вже тоді, коли побачили своїх українських військових.
Але до порятунку було ще далеко, човен ледве не прибило до села Олександрівка. Там тривали запеклі бої.
Село Олександрівку російські окупанти стирають з лиця землі
Від потужного шторму зламався двигун. Жінки та чоловік, який їм допомагав врятуватися, опинилися посеред води. Юля почала шукати когось, хто їх відбуксує до Миколаєва, приятеля - майстра з ремонту човнів. Завдяки телефонній консультації двигун вдалося відремонтувати. І вже за пів години вони були у Миколаєві. Звідти - допомогли дістатися до Одеси, з Одеси - до невеликого містечка, де живуть знайомі. Вони прийняли всю компанію до себе.
Такий шлях евакуації нікому не порадять
Жінки пережили неймовірний стрес, тому зараз нікому б не порадили цей спосіб для евакуації.
- Ми виїхали, коли було ще досить холодно, човен ризикував перевернутися від вітру, ми могли б замерзнути в холодній воді, - каже Юлія, - але якщо іншого способу немає, то варто мати відповідний теплий та водонепроникний одяг, який врятує від бризків води, холоду. На випадок морської хвороби - серветки, воду. Але головне - добре зважити на те, що це ризикована подорож.
Дуже важливо, щоб знайшлася знаюча людина, яка допоможе в евакуації водою. Бо тим, хто буде це робити самостійно важко прийдеться.
Труднощі буття внутрішньо переміщених осіб
Юлію та її подруг прийняли в гості друзі. Люди в різних місцях виявилися відкритими та щедрими.
- На всіх етапах нас дуже підтримували - в селищі люди ділилися один з одним останнім. Нам допомогли з продуктами дуже родина, яка тримає міні притулок собак. Вони продовжують залишатися в оточенні, бо не можуть залишити своїх вихованців. Людина, яка допомогла вибратися нам річкою. Друзі в Одесі, які дали змогу видихнути у мирному місті перед дорогою далі. Це дуже допомагає. Українці - неймовірні.
Однак з роботою державних сервісів - все не так гарною. Наприклад, отримати довідку ВПО - треба чекати місяць. А від неї все залежить - гуманітарна допомога, виплати. Мої подруги місяць чекали на довідку, але жодних виплат ще не отримали.
В умовах війни важко планувати щось на тривалий час, каже Юлія. Всі плани на день-два, тиждень. Вона ж змусила переосмислити - нічого, з того, чим хочеться займатися, не можна відкладати на потім.
